Мер’єм Узерлі: Моя героїня Хуррем — жінка вольова, смілива. Щоб грати таку, потрібна сила

З жовтня минулого року на телеканалі «1+1» іде турецький серіал — історична драма «Величне століття. Роксолана». Головну роль, коханої дружини султана Сулеймана — Хуррем, у ньому грає німецька актриса театру та кіно Мер’єм Узерлі. Нещодавно вона розповіла про свою інтернаціональну сім’ю, зраду коханого та про те, як відбувалися зйомки. Мер’єм Узерлі в житті справляє враження милої та відкритої жінки.

— Я народилась у Німеччині, — розповідає про свою родину актриса. — Моя мати німкеня, а батько турок, родом зі Стамбула. У мене є два старших брати, Денні та Крістофер, і молодша сестра. Дитячі роки пройшли в будиночку з садом, де завжди панували веселощі та було гамірно.

— Шлюб між турком і німкенею, напевно, в той час був рідкістю? Різні культури, релігії... Як усе це позначилося на вашому вихованні?

— З самого початку між мамою і татом були довірливі стосунки, вони завжди обговорювали проблеми, як кажуть, домовлялись. Усі рішення приймали спільно, вони знаходили компроміс. Моя мама — сильна жінка, та якась природна чуйність і м’якість батька згладжувала конфліктні ситуації. На перший погляд може здатися, що мій батько — нетиповий турок. Але тепер я розумію, що головне в їхніх взаєминах — це, як і раніше, кохання, незважаючи на роки спільного життя.

— Як складаються ваші стосунки з мамою, чи схвалила вона ваш вибір — стати актрисою?

— Батьки завжди давали нам розумну свободу, вболівали за нас, поважали наші рішення. Мама підтримала мене в бажанні стати акторкою. Їй зараз 62 роки — вона й кар’єру побудувала, і матір’ю стала чудовою. Якщо виникає якась непроста ситуація, ми всі з нею радимося. Їй діагностували рак на ранній стадії, вона мужньо боролася з хворобою, кілька місяців пролежала у лікарні, схудла на 38 кілограмів... Медики казали, що їй залишилося найбільше два місяці. Я жила в лікарні, поруч із її ліжком поставили ліжко для мене, вдень ходила в школу, потім знову приходила до неї. І сталося диво —  вона видужала. Мене тоді так вразила мамина хвороба, що після її одужання я рік працювала з хворими на лейкемію дітьми.

— У дитинстві ви мріяли про те, щоб стати актрисою?

— Тоді три речі мені здавалися цікавими: поліцейська служба, лікарська практика й акторське мистецтво. Потім я подумала, що якщо стану актрисою, то охоплю все це.

— Ви ніколи не почувалися «затиснутою» між двох культур?

— Ні, ніколи. Я себе завжди вважала німкенею. В Туреччину ми приїжджали влітку лише на кілька тижнів. Здобула освіту в Німеччині. Та й на туркеню я не дуже схожа. Проте варто було мені почути турецьку музику або чиюсь розмову поруч турецькою мовою, то мені ставало так добре! І я не розуміла чому, доки не переїхала до Стамбула. Виходить, це давалася взнаки моя турецька половина...

— Як ви потрапили в «Величне століття. Роксолана»?

— У мене є подруга, з якою ми разом працювали в гамбурзькому театрі. Вона й розповіла авторам серіалу про мене. Мене запитали, чи не хочу я прийти на проби. Я прийшла, хоча і погано розуміла, що це за проект. Я не особливо сподівалася на щось, бо скільки не поривалася працювати в Туреччині, то мені казали: «У тебе турецьке ім’я, але ти не схожа на туркеню. Та ще й турецької мови не знаєш...». Я вирішила знову ризикнути. І мені сказали: «Можливо, тобі доведеться залишитися тут на кілька років». Зізнаюсь, я подумала тоді, як мені втекти звідси.

— Чому ж не втекли?

— Після проб мені зателефонували та сказали: «Добре, ми беремо тебе». Я зустрілася з майбутніми партнерами по знімальному майданчику та закохалась у ту Хуррем, про яку вони мені розповіли. Прочитала кілька книжок, знайшла багато інформації про неї в Інтернеті. Вона жінка дуже сильна, смілива, водночас мінлива. Вона завжди як бомба — готова вибухнути. Щоб грати таку, потрібна сила. І я залишилась.

— Які ваші враження про Туреччину?

— Тут люди живуть емоціями. У Німеччині такого немає. Тут я пізнала турецьку частину свого «я». Правда, перші тижні вмирала від самотності. До того ж я тепер Хуррем, мені навіть у супермаркет одній сходити важко. Пройтися вулицею не можу спокійно. Чому? Мене люблять, прямо кидаються на мене. Якщо побачать за склом автомобіля, відразу підходять. Я не скаржусь, просто розгублена. Знаю, що це прояв любові, але трохи боюся.

— Що ви робите, коли немає зйомок?

— Від утоми я просто валюся з ніг. Роблю масаж. Нікуди не ходжу. Та ще й працювати постійно треба. Спочатку мені перекладали епізоди серіалу, тепер я сама читаю, де не розумію, прошу допомоги. На це йде багато часу.

— У вас були коли-небудь романтичні стосунки з турком?

— Так. Ще й шість років тривали. Він теж народився в Німеччині, багато років жив у Стамбулі, потім знову приїхав до Німеччини. Його звати Озджан. Ми завжди говорили німецькою. Це був мій найсерйозніший роман.

— Чому ви розлучилися?

— Всілякі контакти з ним я розірвала після того, як дізналася, що він продав наші фотографії з відпочинку... До того ж ці знімки супроводжувались у пресі такими коментарями, що аж бридко.

— Після цього у вас ні з ким не було серйозних стосунків?

— Не було. Та в мене таке передчуття, що тут, у Стамбулі, щось трапиться. Мені не важлива національність, зовнішність або наскільки чоловік буде багатий. Головне, щоб були почуття.