Лев Лещенко: «Правильно роблять ті чоловіки, які зраджують мовчки»

10 вересня 2009, 16:14

Джерело: Відомості

Красень Лев — живе втілення бадьорого настрою радянської естради — спершу був одружений з артисткою Аллою, що співала в самого Утьосова. Однак сімейні негаразди і небажання Алли займатися домашніми справами поступово віддаляли чоловіка й жінку одне від одного. Доленосна зустріч зі студенткою Будапештського держуніверситету Іриною Багудіною сталася в 1976 році в Сочі. І Лещенко закохався. З першого погляду! Він зробив усе, щоб підкорити жінку своєї мрії, і через два роки пара одружилася. Єдине, про що зараз жалкує Лев Валеріанович, — що Бог так і не послав їм з коханою дітей. — У мене справді практично ідеальна дружина: і готує, і шиє, і про мене, звичайно, завжди піклується, — каже артист. — Але це не означає, що вона посадила себе в чотири стіни й стала винятково домогосподаркою. Вона й ландшафтним дизайном займається, і будівництвом... Більше того, Ірина активно мене заміщає в моєму «Музичному агентстві», в курсі всіх моїх справ, так що вона при ділі. — Мені здається, що ви дуже поважаєте жінок — це з дитинства? — Так. Адже у мене не було мами, вона померла, коли мені виповнився усього рік. А потім, коли вже було шість, з’явилася прийомна. Жінка для мене завжди була овіяна ореолом ніжності, душевного тепла, от я й несу це почуття по життю. — Коли ви зустрілися зі своєю дружиною Іриною, вам виповнилося 35, а вона була на 12 років молодшою. Зате тепер ви живете вже 32 роки і є, по суті, зразковою парою. Чоловікові треба нагулятися, перш ніж одружуватися? — Кому як! Це залежить від того, наскільки людина моногамна або полігамна, а взагалі, я усе частіше переконуюся, що чоловіки схильні до того, щоб пізнати жінку, і не одну. А от жінки в цьому плані більш моральні. А нам, мужикам, хочеться цікаво провести час з одною, з другою. — Невже Ірина розділяє такі ваші погляди на полігамію? — У нас взагалі не виникає питань, де я був і з ким. Я сам скажу, якщо повважаю за потрібне. Адже я далеко не свята людина, але жодного разу не давав приводу для ревнощів, і дружина мені — теж. Думаю, хороший шлюб тримається на терпінні й довірі одне до одного, їх ми й намагалися завжди берегти. А якщо хтось зрадив, то тут треба дивитися, любов це, пристрасть чи скороминуще захоплення. Якщо останнє — то воно не вартує нервів і родини. Взагалі правильно чинять ті чоловіки, які зраджують мовчки і роблять все, щоб зберегти в родині спокій. — Непорозуміння у вас бувають? — Звичайно, як без них? От ремонт у квартирі спільно нам краще не робити. Мені подобаються одні кольори, фактура матеріалу, а їй — зовсім протилежні. Ми можемо сперечатися про те, які мають бути двері, які шпалери... І тільки коли все зроблено, розуміємо, що ні те, ні інше не мало значення. — Однак ви даруєте дружині дорогі подарунки. Наприклад, на 30-річчя спільного життя презентували їй перстень із перлами, рік тому — яхту... — Ну, на перстень надихнула сама назва весілля — перлове. А щодо яхти, то я, виходить, не тільки дружині її подарував, адже і сам нею користуюся. — Яким ви були в школі? — Всеїдним! Мені подобалося все, крім уроків. От спорт — це було моє. Я займався в «Динамо» у баскетбольній секції, у гурток художнього слова ходив, а ще — у духовий оркестр записався... Робив усе, аби тільки не сидіти вдома. Тому що ми жили в комуналці, вдома не було чим зайнятися. Потім, уже пізніше, з’явився телевізор. — Я дивлюся на ваше покоління й дивуюся вашому життєлюбству... Наприклад, ви, ваш колега Йосип Кобзон — дотепер на сцені, багато гастролюєте й завжди у формі... — Спасибі, думаю, це насамперед не від покоління, а від людини залежить, від її родини. Фізичні вправи для хлопців, всі ці дворові ігри — «войнушки», розбійники, футбол, баскетбол — комп’ютер ніколи не замінить. Інша справа, що сучасні діти уже не грають у рухливі ігри, надаючи перевагу саме комп’ютерним. Жаль, зараз пацани приходять в армію й не можуть ні підтягнутися, ні віджатися, як каліки якісь... У нас, звичайно, такого не було. Але, думаю, це не скрізь. А що стосується Йосипа, то так, він нині важко хворіє, а все одно рветься на сцену. Для декого це дивно, а я от його дуже добре розумію: якщо в нього чи у мене забрати сцену — що ж нам тоді залишиться? Він нею живе, вона дає йому сили так само, як і мені.