Олена Свиридова: Я з «вічних студентів», мені завжди подобається вчитися новому

Заслужена артистка Росії Олена Свиридова є однією із найстильніших на естраді. А відео на пісню «Рожевий фламінго» визнано кращим кліпом на ТБ у Росії. Знімалася вона також у мюзиклах «Старі пісні про головне», «Три мушкетери» й у фільмі «Смерть за заповітом». Написала книгу «Чемоданний настрій». Популярна співачка з теплотою згадує дитинство в Криму, з якого дотепер не може вийти.

— Олено, ви можете відпочивати в будь-якій точці світу, проте купили будинок у рідній Керчі. Чому?

— У Керчі є якийсь свій дух, атмосфера, тут для мене все рідне. Все-таки кров — це не вода. Ти все одно пов’язаний із кліматом, із місцем, де народився, на якомусь хімічному рівні. І я тут дуже добре почуваюся.

— Це любов саме до міста чи взагалі до півострова?

— У Криму дуже гарна природа. Навіть російська територія Чорного моря поступається їй. Крим — це така перлина! Я відчула смак шикарного життя в усіх його проявах. Спочатку це цікаво, а потім усе тільки повторюється. Можна на одній яхті поплавати, можна на іншій — що з того? Можна відпочивати в найкрутішому готелі. Та, чесно кажучи, я більш задоволена зараз, живучи у своєму маленькому будиночку на березі моря.

— Яким було ваше дитинство?

— Дитинство в мене було прекрасне, я дотепер не можу з нього вийти (сміється, — авт.). І зараз у своєму будинку мені вдалося відтворити атмосферу тих років. Я ходжу на блошиний ринок, як на роботу. Шукаю там речі, які схожі на ті, що були в будинку моєї бабусі: різні годинники, полички, книги, які читала маленькою. У мене абсолютне відчуття, що коли я заходжу в будинок, то вертаюсь у дитинство. Це дуже допомагає. Тут для мене якийсь прихисток, де відразу скидаєш із себе всі проблеми, відчуваєш себе дитиною.

— Ви з дитинства мріяли стати співачкою?

— Так. Я завжди співала й вважала це абсолютно природним.

— І як дівчинці з провінційного маленького міста вдалося стати такою відомою?

— Секрет будь-якої справи — людина повинна насамперед хотіти. Якщо дуже сильно хоче, то вона докладає для цього зусилля. Я, якщо чесно, спочатку не розуміла, у якому напрямку мені рухатися, бо пісні, які співали наприкінці 80-х, мені не подобались. Я зрозуміла, що мені ніхто не напише хіт, немає таких добрих дядьків. Довелося зробити це самій. І, власне кажучи, коли я узяла ініціативу в свої руки, справа пішла. Ми записали пісні на білоруському радіо, де працювала моя мама. Мали там знайомих, які зробили аранжування задарма. Одне слово, коли ти чогось прагнеш, думаєш про це, то акумулюєш особливу енергію, й обставини складаються саме так, як необхідно. Звичайно, іноді фортуна від мене відвертається, та я завжди звинувачую в цьому себе: значить, я в той момент розслабилася чи лінувалася, нічого не робила. Це теж є в моєму характері. За власні невдачі картаю лише себе.

— Пам’ятаєте свій перший вихід на велику сцену?

— Так, перші мої гастролі були з Валерієм Леонтьєвим. Мене тоді узяли проспівати блок із трьох пісень. Пригадую цей жах: я вийшла на репетицію, а Леонтьєв уже відрепетирував і сидів у залі в третьому ряді, у халаті, почухуючи волохаті груди, зі скептичною усмішкою. А я саме співала свою пісню «Просто кончилась зима». А вона ж дуже зворушлива, жаліслива. Співаю та розумію, що я настільки кепсько це роблю, що, напевно, це мій останній концерт. Тоді мені стало страшенно себе жаль — і я почала завивати з тоскним надривом... Але коли я закінчила, Леонтьєв поплескав і навіть сказав: «Здорово, молодець». А я не розуміла, що ж тут «здорово», якщо я подумки вже ридала, прощалася з усіма (сміється, — авт.).

— Вам коли-небудь хотілося змінити професію?

— Ні, не хотілось. Але я можу написати книгу, статтю в журнал, намалювати картину, придумати концепцію кліпу, створити дизайн квартири, зшити щось своїми руками. Мені, до речі, на день народження подарували колишню швейну машинку «Зінгер». І вона прекрасно шиє. А ще я добре стрижу. В мене є справжній набір перукаря, тож підстригаю всю свою родину. Знаєте, я з «вічних студентів», мені завжди подобається вчитися новому.