Переможець «Голосу країни» Іван Ганзера шукає свою музу

Із маленького села, з вадами зору, не маючи впливових знайомих і великих коштів, він здійснив своє найзаповітніше бажання: заспівав на професійній сцені, з ним працювали метри шоу-бізнесу, тисячі глядачів голосували за нього та слухали його пісні. З упевненістю можна сказати, що Іван Ганзера — молода зірка, адже він із результатом у 56% глядацьких симпатій став переможцем «Голосу країни». Свій останній виступ на шоу Іван присвятив батькові, який супроводжував його кожної хвилини, був на всіх ефірах і, як ніхто інший, відчув на собі складнощі участі у телевізійному проекті. Ця композиція була настільки емоційно насиченою, що не залишила байдужими ні журі, ні глядачів.

— Мені написали саме таку пісню, як я хотів, — сказав після ефіру Іван. — І зі сцени я зміг розказати, мабуть, уже про все те, що відбулося зі мною за останні півроку. Спочатку я був незадоволений текстом, композиція видалася мені занадто простою. Але після кількох репетицій зрозумів, що перше враження буває оманливим, а простота робить пісню лише більш чесною.

— Розкажи, як починалася твоя музична кар’єра?

— З того, що мама відвела мене в музичну школу, і того ж року я мав узяти участь у конкурсі акордеоністів. Але виявилося, що в мене не було суперника, і педагог запропонувала мені проспівати. Вона сіла за фортепіано, я взяв акордеон і проспівав пісню «Рідна мати моя». Мені тоді було років сім-вісім, і це був мій перший вихід на велику сцену, хоч і районного масштабу.

— Із самого дитинства й відразу акордеон?

— Мама фактично змусила мене вчитися грати на цьому музичному інструменті, оскільки він їй дуже подобається. Саме тоді не стало мого брата, і вона, перебуваючи в пригніченому стані, відвела мене до педагога. Через вік мене не могли взяти в клас акордеоністів, але мама буквально благала всіх, і так я став учнем у шість років. З-за величезного інструмента виднівся тільки мій чуб — досить кумедне видовище.

— На чомусь іще граєш?

— В основному на клавішних. У мене вдома своя невелика студія, де я пишу аранжування для себе й знайомих.

— Якщо не музикою, то чим міг би ще займатись у житті?

— У дитинстві я ненавидів музичну школу, мене примушували туди ходити батьки. Вони й вмовляли, і били ременем іноді. Та зараз я дуже їм вдячний, що скерували мене у творчість, бо нині не уявляю себе без музики. Я можу прокинутися серед ночі, одягти навушники та почати працювати над чимось. Музика цілодобово, я хворію нею, схиблений на ній і навіть не уявляю, чому міг би ще себе присвятити.

— Що найчастіше співаєш удома, на сімейних святах?

— Мій застольний хіт — пісня «Росте черешня в мами на городі». Коли я її виконую, усі плачуть, і тому я останнім часом співаю її усе рідше. Не люблю, коли людям сумно. Мені подобається нести своєю творчістю посмішки в народ, гарний настрій.

— Ваню, так хочеться уявно розгорнути альбомну сторінку твого дитинства…

— Моє дитинство було таким же чудовим, як і дитинство безлічі інших дітей. І хоча батьків переконували віддати мене в спеціалізований харківський освітній заклад для дітей із вадами зору, вони мене нікуди не відпустили, за що я їм безмежно вдячний. Я ходив до звичайної школи, мав звичайних друзів, намагався грати у звичайні ігри й не відчував себе «іншим». Я так само шукав своє місце в суспільстві, спільну мову з однолітками. І я дуже щасливий, що у моєму дитинстві було місце для синців на колінах, для розбитих ліктів, для бійок із хлопцями, для першого кохання…

— А ставлення знайомих до тебе тепер змінилося?

— Так, проект відкрив мені очі на багатьох із мого оточення. Я був здивований, коли в рідному селі до мене підходили люди та говорили, що голосували за мене. Ті, від кого я взагалі цього не очікував! І в той же час я втратив уже багатьох друзів. Очевидно, завжди доводиться чимось жертвувати, щоб одержати щось нове.

— Успіх показує, хто є хто?

— Безумовно. Коли ти підходиш до людини та запитуєш, чи сподобався їй твій виступ, а у відповідь чуєш: «Я принципово не дивлюся шоу»… Знаєте, у такі моменти замислююся, чи варто ще раз звертатися до цієї людини.

— Сам пробував писати пісні? Адже авторськими творами простіше виразити свої переживання.

— Я вважаю, що не дала мені матінка-природа цього таланту. Є люди, які роблять це краще, ніж я. Хоча можу написати щось, якщо в житті відбуваються кардинальні зміни. Думаю, після закінчення цього проекту обов’язково щось напишу. Має статись якась подія, щоб вийшла композиція. У мене є кілька пісень, але вони, на жаль, недопрацьовані.

— Все-таки для цього теж потрібне натхнення. Є в тебе муза? Яка вона?

— Мені здається, вона прийшла уві сні. У мене навіть пісня є така: «Ти прийшла до мене в сон, як та царівна, наче казка, що в дитинстві я складав». Моя муза — дівчина з довгою косою, обов’язково з карими очима й уся в білому. Тепер я намагаюся знайти її в житті, але поки вона не приходить до мене наяву.