Марат Башаров: «У житті мені вистачає адреналіну»

За славою Марату далеко їхати не довелося. Щоправда, кар’єра артиста йому не світила, бо в родині, де мама — кухар, а тато — сантехнік, сина наставляли на шлях серйозної професії. Марат із батьками не сперечався й вступив «на юриста». Проте якщо ти не женешся за популярністю, популярність знайде тебе сама. Так, якось брат Марата, театральний критик, запропонував йому пробуватися на роль у спектаклі театру «Сучасник». Звідти все й почалося. Марат змінив профіль — і пішов із юристів у артисти.
Сьогодні в його списку майже півсотні кіноролей. Знаменитим він прокинувся після виходу на екрани «Сибірського цирульника» (1998). А потім були «Весілля» (1999), «Тайговий роман» (2001), «72 метри» (2003) і «Загибель Імперії» (2004), «Дикуни» (2007)... У кіно він міняє мундири та професії, але завжди залишається своїм хлопцем — у якій би епосі не перебував його герой. Зараз знімається в «Анні Герман».

— Марате, ви зараз граєте офіцера НКВС у фільмі «Анна Герман», і вашу зовнішність прикрашають вуса...

— Мені їх приклеїли. Я б відростив, якби в мене не було роботи в інших картинах і в театрі, де мені потрібно бути без вусів. Наприклад, заради ролі у фільмі «72 метри» мені довелося схуднути на вісім кілограмів — таких пухкеньких підводників не буває.

— Ви часто знімаєтеся в Криму?

— Дуже часто. Я нещодавно порахував: більше десяти картин із моєю участю знімали в Криму. І я щасливий у тисячний раз тут побувати. Вже чимало знайомих тут маю, та й місця всі знайомі, навіть повітря знайоме.

— А на відпочинок в Україну приїжджаєте?

— Для мене робота — це відпочинок. Коли мене запитують, чи відпочиваю я взагалі, відповідаю, що відпочиваю на роботі. Сьогодні за сюжетом стрічки, в якій знімаюся, мав їздити в машині. І я проїздив у ній півдня. Так, було жарко, але ж це — не мішки тягати. Я ходжу на роботу, наче на свято. Не люблю, коли люди скаржаться на свою роботу. Набридло — шукай іншу! Якщо працюєш без душі — те, що ти виготовляєш, не буде працювати. Очевидно, російські автомобілі виготовляють зовсім без душі (сміється, — авт.).

— Не думали придбати тут власний будинок?

— Із такими цінами? Дешевше купити помешкання у Європі. Хоча я обожнюю Крим. Тут дивовижне повітря, тут живуть мої татари. Щоправда, вони — кримські, а я — просто татарин. Але мені все одно приємно. Ти чуєш рідну мову. Знімаєшся у фільмі й чуєш, як мулла закликає на намаз. Мені це як мед на душу.

— А це правда, що ви знову закохалися?

— Правда. Ми випадково познайомилися на «Битві екстрасенсів». Її звуть Аліса Крилова, а ще вона — володарка титулу «Міс Росія-2010».

— Навіщо вам знадобилося зніматись у «Битві екстрасенсів»? Ви вірите в надприродне?

— Мені було дуже цікаво поспілкуватися з людьми, які відчувають більше, ніж інші. Хоча я певен, що в кожного з нас є екстрасенсорні здібності. Питання тільки в тому, наскільки вони розвинені. А ще приємніше керувати цими людьми. Вони мене навіть бояться.
— Ви просили їх побачити ваше майбутнє?

— Ніколи не просив і просити не буду. Але мені все одно розповіли, що вони мені нагадали: взимку я одружуся з білявкою із сірими очима. І от я познайомився з блондинкою із сірими очима. Та час покаже, праві вони чи ні.

— У якому проекті ви б точно не взяли участь?

— Мене кликали в якості учасника на «Великі перегони», а нині звуть на «Фактор страху». Та я нізащо не братиму участь у цих проектах. Узагалі не люблю екстрим. Мені адреналіну й у житті вистачає. Якби за це платили гроші — ще подумав би.

— Що б ви не стали рекламувати ні за які гроші?

— Нещодавно відмовився від участі у зйомках реклами кави, бо кава ця — жахливе пійло. Від неї не те що печія — її взагалі протипоказано пити. Навіть дивитися на неї, напевно, шкідливо. Хоча це дуже відома та недешева торгова марка. Пропонували великі гроші. Я сказав, що дорожу своїм обличчям.

— Ви буваєте в кримських мечетях?

— Так. Якось був на зйомках у Севастополі. Це був фільм «Танкер «Танго». У нас дуже важко йшли зйомки. Там були і вогонь, і вибухи, і танкер, який горів і виходив у море. А знімав це все Бахтіар Худойназаров — теж мусульманин. Вирішили з ним піти в мечеть. І от ми приїхали сюди, в Бахчисарай, купили баранчика, щоб його бідним роздати. Мулла нам почитав молитви — і після цього все в нас начебто почало виходити. Перестали траплятися погані речі. Тому, якщо маю таку змогу, то в Криму обов’язково ходжу в мечеть.