Олексій Гуськов: «Навіть за великі гроші не знімався б у рекламі неякісного товару»

Олексій Гуськов зіграв більше тридцяти ролей у кіно. Дебют — фільм «Особиста справа судді Іванової» (1985). Найвідоміші картини з його участю: «Класик» (1998), «Кордон. Тайговий роман» (2000), «Сміттяр» (2001), «Батько» (2007). «18-14» (2007). Цього року актора можна буде побачити в «Білій гвардії» (роль капітана Малишева) і в «Чотирьох днях травня». Остання картина про те, як за кілька днів до остаточного розгрому фашистської Німеччини група радянських розвідників на чолі з капітаном на прізвисько Горинич (Гуськов) стає на захист німецьких дітей і жінок. Воювати їм доведеться проти своїх...

— Олексію Геннадійовичу, ви нарешті завершили роботу над фільмом «Чотири дні травня», де виступили й продюсером, і виконавцем головної ролі. Причому картину про нашу Велику Вітчизняну зняв німецький режисер — Ахім фон Борріс. Як так вийшло?

— Кумедно вийшло. Тому що в німецького режисера дідусь лежить під Курськом. Але давайте про все по порядку. Історія почалася ще аж в 2005 році — на 60-річчя Перемоги. Я їхав по Москві й по радіо почув, як чоловік розповідає про війну — зачитує документи з архівів, спогади учасників. І одна з таких історій була про наших розвідників, які 8 травня захистили німецьких дітей від наших же підпилих танкістів. Тобто свої билися зі своїми — і всього за день до перемоги! Уявляєте?! Мене ця історія дуже зачепила. І почалася робота над сценарієм.

З російськими персонажами все добре, а от німці якісь картонно-іграшкові виходили. І вже з таким «напівфабрикатом» у 2007 році я приїхав на «Берлінале», познайомився з Ахімом, який, прочитавши, сказав: «Мені це подобається, я хочу це зробити». В 2008 році я привіз його на День Перемоги в Москву й сказав: «Дивися, країна після розвалу Союзу втратила свої свята, і єдине, що в неї залишилося, — це 9 Травня, і ми його бережемо. Тому будь гранично уважним. Рік він працював, і у центрі цієї історії, що в нас із ним виходила, поставив 13-річного хлопчика. Ця дитина — з «Гітлерюгенда» (юнацька воєнізована нацистська організація — авт.) і з «шмайсером» у руках — ненавидить росіян. Його очима глядач і побачить усю історію.

— Ви знімалися в багатьох іноземних режисерів і, як розповідають, усі вони дуже дисципліновані — жодного хаосу. Це насправді так чи все-таки міф?

— Організація кіно скрізь однакова, і рефлекс «камера, мотор» теж скрізь однаковий. Просто в них... як би це пояснити... От у нас у кожної людини є своя думка, яка, як вона вважає, повинна бути почута. Це так соціалізм виховав. А капіталізм виховав інакше — зроби спочатку своє, а потім уже думай, як це можна поліпшити. Це називається «виконувати». У договорі написано: ти повинен поставити прилад так, як тобі вказали режисер і оператор, а потім можеш обговорювати. Але спочатку постав! От ця відсутність у нас системи координат виконання й створює враження загального хаосу. А все через те, що ми не виконуємо своїх прямих обов’язків, а беремо участь у всьому. Тому що у нас кожен знає, як знімати кіно, як грати у футбол і правити країною. Це національна ментальність.

— Ваш батько похований у Києві. Як часто тут буваєте, куди приїжджаєте, чи ріднить вас ще щось із цим містом?

— Так, дійсно, у мене тут тато лежить... Коли приїжджаю — заходжу до нього в гості. Провідати. Також у мене в Києві є два однокласники. Життя має негарну тенденцію розкидати людей. От і нас розкидало. А потім зустрілися — років через 20 після закінчення школи. Навіть 25. Але начебто й не розставались. І я з величезним задоволенням приїжджаю до них посидіти, побалакати.

— Не секрет, що люди таких професій, як журналісти, міліціонери, лікарі й артисти, — найбільш питущі…

— Хірурги п’ють. Страшно п’ють (сміється). Це спосіб зняти стрес. Нічого тут особливого нема, просто все це привселюдно, і, засвітившись один раз, людина може потім півроку не пити, у жодному застіллі не бути поміченою, а ярличок уже повісять.

— А особисто у вас як із цим?

— Що стосується мене, то я п’ю, як усі: і небагато, і багато. А щодо стресу, то немає кращих ліків, ніж пляшка хорошого італійського сухого вина.

— З деякими акторами ви перетиналися на зйомках у п’яти-шести фільмах, а улюблений партнер є?

— Найбільше я знімався з Маратом Башаровим. А улюблений... складно сказати. От, Андрій Мерзликін — один із кращих акторів покоління. Він професіонал найвищого рівня й, крім усього іншого, людина, позбавлена всякої зарозумілості, що важливо в нашій професії. З ним надійно.

— У молодих акторів нині модно говорити, що для них акторство не професія, а просто спосіб зрубати грошей...

— Будь-який фах — засіб заробітку. Своєю професією я заробляю на життя. Це широке питання. Є, як ви знаєте, Вуді Ален, у якого світові зірки знімаються безкоштовно, але й фільми не окупаються. Якщо Вуді Ален покличе знятися в нього без грошей, то я приїду й зроблю це. А буває просто величезна кількість ситуацій, коли потрібно просто заробити гроші, і дай Боже, якщо є вибір.

— А як же тоді принципи? Від чого взагалі могли б відмовитися, навіть якщо за це й пропонували б непогані гроші?

— Від реклами. Реклами незрозумілого мені продукту. Реклами різні бувають, але, думаю, якийсь дорогий годинник я б прорекламував, адже це бренд. А от якийсь непотріб — ніколи! Бо носити кросівки, які у вас порвуться завтра вранці, не хочеться. Не хочеться потрапляти в непрофесійні руки, не хочеться ніяково почуватися: «Ой! Навіщо я це роблю?».