Іван Охлобистін: Я взагалі собі не подобаюся на екрані

Сказати про Івана Охлобистіна, що він людина цікавої біографії — це практично не сказати нічого. Актор, сценарист, режисер, випускник ВДІКу, радіо- і телеведучий, журналіст, письменник, священик, батько шістьох дітей. За політичними переконаннями — монархіст. Колекціонер зброї, гарних годинників і дорогих мобільників. Має слабкість до ювелірних прикрас. Експерт ОБСЄ в Європі з релігійних питань, капелан московського байк-клубу «Нічні вовки», власник чорного пояса з айкідо та карате. Одне слово, особистість багатогранна. Або як сам себе характеризує Іван Іванович — «сумбурний образ».

Дебютував він у кінокартині «Нога», за яку потім одержав приз «Молодість-91» у номінації «Краща роль». Також Охлобистін писав сценарії до фільмів, брав участь у театральних постановках, був режисером.

Коли 10 років тому на екрани вийшов фільм «Даун Хаус» режисера Качанова, одночасно стало відомо, що Охлобистін прийняв сан священика в Ташкентській єпархії Російської православної церкви. Ставши батьком Іоанном, Охлобистін оголосив, що з акторством зав’язав — адже священики в кіно не знімаються. Сумувати, втім, довелося недовго. Через сім років він повернувся в кіно в якості артиста (хоча сам себе актором, до речі, не вважає). Понад те, сьогодні ми бачимо його на екрані чи не щодня — в серіалі «Інтерни».

Це нова комедія від творців «Comedy Club» і «Наша Russia», знята за реальними історіями з медичної практики випускників. У Охлобистіна тут головна роль. Він грає завідувача відділення терапевта Бикова — «фашиста, мерзотника, деспота, упиря, самодура й дуже хорошого лікаря». Вже з самого переліку характеристик зрозуміло, що ця роль якраз для Охлобистіна. Про те, який стосунок він має до медицини, про перипетії долі та ставлення до серіалів актор повідав у нещодавньому інтерв’ю.

— А в реальному житті ви можете надати медичну допомогу, консультацію?

— Що стосується теоретичної частини, то нічого, крім паніки, в мене медицина не викликає. Я пам’ятаю один день зйомок — просто катастрофа — мені треба було ставити діагнози: «ме-ру-ло-неф-рит», «ен-це-фа-ло-па-тія». Це ж жах якийсь! Спробуй-но вимовити таке. Причому я засмучувався страшенно. Ніби й вивчив усе, сорок разів повторив, а як довелося сказати у кадрі — наче заклинило. А так я можу й трахею ручкою проштрикнути, якщо хтось раптом подавиться, не дай Боже, звичайно. І гірчичники вмію ставити, і банки, і шину можу накласти, й від отруєння харчового вилікувати. Взагалі, інструкції різні люблю читати до харчових добавок, сиропчиків. Недавно пив-пив один сиропчик, здається «Алтайський» називається, солоденький такий і в чай додавав. А потім мені сказали, що його зазвичай п’ють ті, хто скаржиться на чоловічу слабкість. І я припинив ту настоянку пити — і так шестеро дітей уже є.

— У процесі підготовки до зйомок якось спеціально поринали в лікарняну атмосферу?

— Та ні, спеціально не ходив у лікарню. Але в мене ж друзів повно лікарів. Вони маніяки. Мені цікаво було, що таке мікрохірургія — я був на двох операціях. Безперервно в товариша чаював у психлікарні. А позаяк у мене шестеро дітей, а поряд дитяча міська лікарня, то там часто буваю.

— У вашому житті стався крутий поворот — сім років не знімались — і тут знову на екранах…

— Річ у тому, що останнім часом я раптом зрозумів, що дедалі більше волію дивитися саме серіали, ніж фільми. Але які це серіали — «Lost», «Втеча з в’язниці», «Сестра Джеккі», «Доктор Хаус», «В’язниця ОZ», тобто якісні серіали, переглядаючи які, ловлю себе на думці, що мені не хочеться, щоб вони закінчувалися. Кінцевий серіальний світ — це світ віртуальний, але він ніяк не шкодить реальному. Тому що все-таки основні моральні еталони дотримані й підтверджені художнім матеріалом, і це цікаво. Для багатьох людей телевізор — це єдине вікно, у яке можна глянути без побоювання. Для багатьох людей — це єдина радість у житті. Для тих же бідних домогосподарок, що живуть на непропиті чоловіками гроші. А в «Інтернах» є багато моментів, які зробили цей проект привабливим для мене. Мені як кіношникові здається, що майбутнє за таким продуктом, за серіалами. Звичайна людина прагне вибрати свого героя, хоче стежити за ним і переживати разом із ним. І, можливо, навіть переймати якісь його якості. Людині так легше. У неї є потяг до шаблонного мислення, яке звільняє багато вільного часу. А вільний час потрібний для того, щоб робити близьким приємне.

— Ви подобаєтеся собі на екрані?

— У мене синдром, який, напевно, властивий усім іншим, — я взагалі собі не подобаюсь. І це не кокетство. Чесно кажу. Я в принципі багатьох акторів знаю, і тільки двоє з них собі подобаються... Згадав! Сподобався собі лише одного разу — на весільному відео. От там я гарненький! Нормально, думаю, відхопила собі Оксанка — гарненького такого.

— Не плануєте повернутися до священнослужіння?

— Звичайно. Щойно дороблю цей проект, тобто серіал. І, думаю, то буде славне завершення моєї світської кар’єри. Я виконав татів заповіт — став лікарем, хоча тільки на екрані (батько Охлобистіна був військовим лікарем, — авт.).

— У вашого персонажа в «Інтернах», доктора Бикова, є прототип? А то він надто вже на Грегорі Хауса схожий.

— На Хауса він схожий схильністю до мізантропії. Людям подобаються печорінські персонажі. Ті, що ставлять критичні питання — про сенс життя, про споконвічний конфлікт, коли один любить, а інший терпить. Чому він асоціюється з Грегорі Хаусом? Тому що це один із затребуваних прототипів. Такі люди потрібні. Вони нікому не пудритимуть мізки міркуваннями про вічне, а говоритимуть прямо, що в кого не так. Люди тяжіють до реальності, а Грегорі Хаус реалістичний. Попри всі свої мінуси, він готовий ризикувати життям. Хаус — класичний детектив. А Биков — педагогічна поема.