Крістіна Орбакайте розповіла про свій «колгоспний» характер

Напередодні 40-річчя співачка розповіла, як їй дісталися слава, визнання й сімейне щастя.

«Мені довго вдавалося уникати відповідальних рішень, бути в тіні. У школі я любила сидіти на останній парті, коли робили загальну фотографію, прилаштовувалася де-небудь скраєчку, — розповіла Орбакайте журналу Hello!, який цитує Viva. — Я по характеру абсолютний «колгоспник». Мені подобалося бути в групі, ланкою великого ланцюга. Але життя все так перевернуло, що я виявилася на першому плані. Я досі з більшим задоволенням говорю «ми», а не «я». Мене приваблює залежна незалежність, коли тебе ведуть і тобі залишається лише добре виконувати свою частину роботи. Коли знімаюся в кіно, яка б складна не була роль, я відпочиваю, тому що слухаюся режисера. А як співачка я повинна сама відповідати за всі свої помилки й промахи. Коли я починала, невдачі були в плюс, тільки додавали досвіду. Помилятися зараз я вже не маю права».

«Я не вмію себе продавати, — розповідає співачка. — Але, слава богу, що все вийшло так, як вийшло, і я вже 17 років на естраді. Усе починалося не занадто гладко, я рано зіштовхнулася з критикою, нерозумінням, недовірою. Але «подобатися всім неможливо» — цю фразу я добре запам’ятала в дитинстві, коли до нас у гості прийшов Валерій Леонтьєв і втішив когось саме цими словами. А потім я швидко зрозуміла, що якби пішла не на сцену, а, припустимо, у візажисти, люди однаково були б до мене упереджені, однаково говорили б: «Ну зрозуміло, чому її взяли!».

Розповіла Орбакайте й про свого чоловіка: «Щораз, коли закохуєшся, здається, що це назавжди. Так, я чула, що любов живе три роки, п’ять років. Ці етапи я пройшла. З іншими чоловіками. З Михайлом (Михайло Земцов — бізнесмен, нинішній чоловік Орбакайте) у нас не було поки ніяких криз і, сподіваюся, не буде. Мало того, що він чоловік. Він мій близький друг, ми можемо про все поговорити, поділитися, він завжди знайде для мене пораду. Коли мені особливо гостро потрібна допомога, він залишає свої справи й займається моїми — допомагаючи директорові, адміністраторові, щоб у мене була можливість зосередитися на творчості. Я дуже ціную ці його жести. У мене раніше ніколи не було таких стосунків. Та й з віком мудрішаєш. В 20 років ти більш категоричний, якщо щось не так — зібрав речі, ляснув дверима. Скільки разів я йшла з дому!.. А зараз мені добре й не хочеться нікуди йти».

«Звичайно, рік після народження першої дитини ти й подумати не можеш, щоб народити другу. Я ще дивувалася своїм знайомим, які народжували дітей через рік-два. Це просто подвиг! Я наважилася тільки через сім років, і тут інша проблема — різні підходи, інтереси, іграшки, етапи виховання. Зараз в одного — перехідний вік, інший — уже вибирає своє місце в житті. Але дивишся на підрослих дітей і забуваєш усі складнощі материнства й думаєш: «Можливо, колись знову...»