Фіналіст «Х-фактора» Володимир Ткаченко: Артистом стає той, хто несе якусь ідею

Володимир Ткаченко відомий більшості телеглядачів України як один із фіналістів талант-шоу «Х-фактор». Але те, що Х-фактор у нього дійсно є, він довів набагато раніше: ще в 2007 році у складі дуету «Барселона» Володимир став лауреатом другої премії престижного міжнародного конкурсу «Нова хвиля». При зустрічі він продемонстрував хороше почуття гумору та веселу вдачу, при цьому — ні краплі легковажності. Та незважаючи на публічність, «зоряна хвороба» його оминула. Володимир розповів про те, які люди його приваблюють, чим для нього була участь у проекті «Х-фактор» і чому він прийняв пропозицію танцювати в «Танцях із зірками».

— У студентські роки ви серйозно займалися баскетболом. Як сталося, що ви, так круто помінявши сферу захоплень, потрапили в студентський театр «Крупний план»?

— Мене було багато, і я хотів заповнити собою весь простір. Я був знайомий із однією з актрис театру, вона запросила мене на одну з репетицій. Мені сподобалося, і я вирішив, що буду там грати. До 3-го курсу займався і спортом, і театром. А потім розставив пріоритети. Та я все одно люблю цей вид спорту, тож навіть зараз виходжу пограти в баскетбол, коли є гарний настрій і погода.

— За професією ви — архітектор. Чи працювали за фахом?

— Так, я працював у проектному інституті. Розробляв будівлі, зовнішній і внутрішній дизайн, оздоблення. Та заковика була в тому, що по-справжньому «чіпляла» тільки музика. Коли зникає сцена, ніби повітря втрачаєш. У 2008 році 30 травня я потрапив у автомобільну аварію, після чого у мене була піврічна депресія. Та після цієї аварії я зробив переоцінку життєвих цінностей і зрозумів, що все-таки музика — це моє. Поступово я почав писати пісні, грати на гітарі.

— Що для вас особисто значила участь у «Х-факторі»?

— Коли замислювався про музику, про своє майбутнє, то не хотілося миритися з думкою, що я нікому не потрібен як виконавець. Адже я артист, який хоче щось донести, а не просто вокаліст. Я розумів, що без сцени мені важко. Були моменти, коли втрачав віру в себе. От і пішов на «Х-фактор», аби підбадьоритися, знову запалити себе, перевірити, чи можу я щось показати та дати Україні. Бо ж у конкурсі брало участь багато співаючої молоді. Для мене це були виклик самому собі та бажання відчути, що я комусь потрібен.

— Як зараз складається ваше особисте життя?

— Насправді воно відсутнє, тому що я цілковито віддаюся роботі. Тут замкнуте коло: додому раніше приходити не хочеться, бо ніхто не чекає. Тому «заганяєш» себе в роботу. А через великий її обсяг немає можливості навіть із кимось познайомитися. З одного боку, зараз для мене важливо те, що я приходжу додому та просто відпочиваю на самоті, в тиші. З іншого боку, все частіше хочеться тепла. Та я вже давно пройшов той період, коли влаштовує просто секс і нічого більше. Мені хочеться мати сім’ю, дітей, будинок...

— Часто трапляється, що в танці зав’язуються стосунки більш серйозні, ніж просто партнерські. Як у пари Ткаченко — Лещенко...

— Мені здається, такі відносини будуть лише заважати. Де працюєш, там повинна бути тільки робота.

— Які події, крім виступів, приносять вам радість?

— Мене зворушують маленькі діти, коли вони граються, сміються. Вони такі щирі, добрі, буває, хитрують, але все-таки брехати ще не вміють. Також мені дуже подобається озвучувати мультфільми. Я працював над дубляжем принца Людвіга Флінтрайдера в мультику «Рапунцель». Коли починаєш озвучувати персонажа, вживатися в його роль, отримуєш море позитиву.

— Нині працюєте над сольним альбомом. Розкажіть про нього.

— Думаю, це буде те, чого ніхто не очікує. Мені часом здається, що навіть я до кінця ще не знаю, що це буде, тому що є два шляхи розвитку. Та розкривати всі карти не хочу. Пишу пісні для альбому: музику — завжди сам, слова — не завжди. Якщо люди на нього чекають, для мене це — найвища похвала.

— У шоу-бізнесі сьогодні є багато вокалістів-початківців, які мріють стати зірками. Що б ви могли їм порадити?

— Артистом стає той, хто несе якусь ідею. Коли я співаю, для мене головне, щоб у мене був мій слухач. Я ніколи не прагнув стати зіркою. Та й зараз мені до цього байдуже. У тому й проблема: вокалісти передусім хочуть бути зірками, а не нести народові те, що бачать і відчувають. Марнославство — це гріх. Узагалі сьогоднішній шоу-бізнес іноді нагадує ринок, який заполонили дикуни. Й усе важче буває впровадити своє, українське.

— Ви успішно виступаєте в «Танцях із зірками». Що цей проект означає для вас?

— Кожен тиждень — виклик самому собі. Щотижня думаю, що не хочу цим займатися. Та потім згадую, що я ж не можу відступити, я ж боєць.

— Чи є та пара, за яку ви особисто вболіваєте?

— Так, але, на жаль, вона вже вилетіла. Антон Рибальченко й Аня Пославська — такі хороші, милі. Та, як на мене, три класні пари: Шурінс — Пуль, Бочкарьова — Карякін і Ребрик — Дикий. Молодці. Дуже технічні... Я іноді дивлюся на них і думаю: «Що я тут роблю?».

— Якщо танці — не ваше, то з якою метою ви погодилися брати участь у цій програмі?

— Виклик. Мені дуже тяжко все це дається. Та я борюся сам із собою. Нецікаво жити просто, без боротьби. У моєму житті був такий період, коли начебто було все добре. Я непогано заробляв, у мене була дівчина... Та в якийсь момент виникло відчуття: «Що? І це все?». Прийшло розуміння того, що так жити нудно. Адже кайф — не в грошах або в тому, що ти маєш, а в тому, що ти займаєшся улюбленою справою. А у мене тоді її не було. Можливо, зараз у мене немає всього, проте є те, чому я готовий себе присвятити.