Отар Кушанашвілі: Все, що я заробляв, вкладав у своїх дітей

Як відомо, епатажний російський журналіст Отар Кушанашвілі останнім часом став навідуватися в Україну частіше, ніж це було раніше. Щосуботи він приїжджає на танцювальний проект «Maйдан’s», у якому виступає в якості члена журі. А ще він разом із телеведучою Юлією Литвиненко обговорює актуальні теми у передачі «Розбір польотів». Нещодавно Кушанашвілі розповів про те, як йому дозволили матюкатися в Україні, про заміські будинки, що дісталися колишнім дружинам, про ворожнечу-дружбу з Гурченко й про безхітову Ані Лорак.

— Отаре, ти сидиш у журі шоу «Майдан’s», ведеш «Розбір польотів»... Складається враження, що скоро ти взагалі оселишся в Києві.

— Мені просто подобається тут працювати. Умови приємні. Бо чому в Росії мене на телебачення не кличуть? Тому що я не примкнув до жодного з таборів. Адже тоді мені довелося б стати таким, яким вони хочуть мене бачити: нудним і сірим. А я так не вмію. У мене нестандартна пика, я не зможу говорити за суфлером. А тут мені сказали: «Оскільки час виходу програми вечірній, одне нецензурне слово сказати можеш. Але більше — ні-ні!».

— А для тебе не стало сюрпризом, що в Києві тебе ще хтось пам’ятає?

— Не те слово! Я був дуже здивований. Усе-таки мене п’ять років ніхто не бачив — увесь цей час я сидів без роботи. Пройшовся по місту — і люди стали мене зупиняти, говорили, що навіть і не підозрювали, що я кудись зник. Казали: мене в Інтернеті аж забагато, тож їх від мене навіть нудити починає (сміється — авт.).

— Знаю, ти часто спілкувався з Людмилою Гурченко...

— Вона до мене ставилася з великою іронією. Людмила Марківна не знала, що поезія для мене — день, ранок і вечір. Вона бачила мою публічну манеру поведінки та була впевнена, що я дешевий і підступний. Я вразив її знанням військових поетів. Я їй так і сказав: «Ви думаєте, що хлопець, який у 22 роки вивчив по книгах і журналах російську мову, може бути інфузорією-туфелькою?». Вона була людиною найбільшого калібру в творчості, проте нестерпною у житті. Пожирала всіх навколо. І якби я сам тоді не довів їй, що люблю поезію, вона з’їла б і мене. Та для мене спілкування з нею було честю.

— Давай поговоримо про твій улюблений шоубіз. Кого ти на сьогодні вважаєш гідним артистом?

— Багато хто може зі мною посперечатися. Та мені здається, що коли такі люди, як Олена Ваєнга, досягають успіху до сорока років, то тільки тому, що мають право співати те, що співають. Я не шанувальник її таланту, та ображати її не дам. Ваєнга сьогодні — це підстаркуватий Юра Шатунов у спідниці. Та ще більше підтвердження моїх слів — Стас Михайлов. Він вгадав нерв… Він — це щось особливе...

— А ти згідний із думкою, що Ваєнга — це друга Пугачова?

— Ні. Першим Ваєнгу так назвав Петрович, батько Володимира Преснякова. У радянські часи все збіглося би. А зараз — харизма є, але немає масштабів Пугачової.

— У світських колах говорять, що ти зробив собі ім’я, але не нажив статків. Чому так вийшло?

— Два заміські будинки залишив після розлучення колишнім дружинам. Я будував їх на гонорари по п’ятсот доларів і ніколи ні в кого не позичав. Усе, що я заробляв, вкладав у своїх дітей. Ти працюєш і забезпечуєш їх, жертвуєш собою. Так, мені довелося залишити все, та я жодної секунди не шкодував про це.

— Ти стежиш за українським шоу-бізнесом?

— Значно більше, ніж будь-який інший москович. Я вважаю, що сьогодні ваші Потап і Настя сильніші за всіх артистів Ігоря Крутого. Ще дуже імпонує Кузьма Скрябін. Причому більше як людина. Я не розділяю захвату щодо «Океану Ельзи», та заперечувати, що у них є щось західне, не буду. А от Ані Лорак — гарна співачка, але хітів у неї нема. І в цьому її трагедія. Є буфонада в стилі Кіркорова, яку він і нав’язав їй. Їй потрібний композитор а-ля Ігор Ніколаєв, який написав би хіт такого рівня, як «Младший лейтенант» Ірини Алегрової.

— А як щодо Андрія Данилка? Як музикант він давно не створює хітових пісень. У чому його проблема по-твоєму?

— Я його знаю ще з 1994 року. Андрій — талановитий артист, але без гриму не справляє жодного враження. Будемо реалістами: колишній успіх йому вже ніколи не повторити. Та якщо я почую, що він скаржиться на життя, розіб’ю йому обличчя. Заробити стільки, скільки заробив він, і ще скаржитися — це смішно.