Ольга Куриленко: Я б подарувала собі навчання в Оксфорді

Вона сама визнає: «Опинитися там, де я опинилася, було неможливо». Проте якось їй, дівчинці, що народилася в скромній родині в Бердянську, це вдалося — стати своєю у Франції та Голлівуді. Вона вчить ролі, читаючи текст уголос і запам’ятовуючи свої репліки після другого прочитання. Та це лише один із численних талантів знаменитої акторки, моделі та нашої співвітчизниці Ольги Куриленко.

З того моменту, як шістнадцятирічна Оля виїхала з рідного Бердянська в Париж на запрошення одного з французьких модельних агентств, а потім зробила стрімку кар’єру акторки, вона буває в Україні вкрай рідко — все життя підпорядковане твердому графіку зйомок, розписаному на кілька років уперед. Але журналістам вдалося поспілкуватися з актрисою саме після завершення зйомок французько-української картини «Земля забуття», які проходили цього разу в Україні.

— Чи могли ви в дитинстві уявити, що ваше життя складеться саме так?

— Ні. Я жила в такому середовищі, звідкіля неможливо було потрапити туди, де я опинилася. Ми були звичайною родиною — мама викладала в школі образотворче мистецтво, бабуся працювала терапевтом в одному з бердянських санаторіїв, а дідусь — на заводі. І жили ми вкрай скромно. Пам’ятаю, мені було років сім-вісім. Ми з мамою зайшли в магазин і купили на останні гроші три пляшки молока. Мама попросила мене потримати їх, а я відволіклася, впустила — і пляшки розбилися. Збираючи уламки скла, які розлетілися по всьому магазину, і дивлячись на пролите молоко, я розуміла, що це була практично вся наша вечеря. Та найбільше мене вразило тоді те, як мама тихо і якось фатально сказала: «Ну що ж ти зробила. Ми залишилися без молока…», і в її очах я прочитала таку безвихідь. Мені так було її шкода — ніколи не забуду!

— Так, дійсно сумно…

— Та позитивні спогади теж є! Я, наприклад, люблю згадувати поїздки на нашу маленьку дачу, де були фруктовий сад і море. Там було весело, цікаво, а ще прокидався такий апетит, що будь-яка, навіть найпростіша їжа, наприклад, варені яйця, здавалася неймовірно смачною. Та й взагалі, дитинство в мене, незважаючи ні на що, було теплим… Коли я хворіла, відчувала зворушливу турботу мами та бабусі, які приносили мені бульйон і тепле молоко. А ще мені подобалося приходити в дідусеву кімнату (там був особливий, чоловічий, світ), забиратися до нього на коліна чи влаштовуватися на дивані й спілкуватися. Він грав мені на балалайці, гармошці чи гітарі та наспівував якісь пісеньки, читав книги, розповідав різні історії…

— Та все ж таки уявити, що ви зробите запаморочливу кар’єру моделі й акторки навряд чи можна було.

— Це правда. І мені дійсно пощастило. Французьке модельне агентство «Medison», яке запросило мене на роботу в Париж, авансом заплатило за мій квиток і проживання у Франції. Вони, до речі, все потім відняли з мого заробітку. Проте в той момент мого життя це був справжній шанс. Без нього мама б ніколи не змогла мені навіть квиток на літак у Париж купити. От так…

— Схоже на казку. А звідки взагалі з’явилося французьке модельне агентство та як вони про вас довідалися?

— Це сталося під час нашої з мамою поїздки в Москву. Там мене просто в метро й помітила режисер проекту «Академія зірок» Наталя Кременська. Вона підійшла до нас і відразу ж запросила на проби. Мені тоді виповнилося всього 13 років. Уявіть, наскільки це була несподівана пропозиція — нам із мамою потрібно було все зважити. До того ж із цією пропозицією було пов’язано багато турбот: ми повернулися додому, знайшли фотографа, зробили фотографії та відіслали їх у Москву.

Після цього Кременська подзвонила та сказала: «Приїжджайте». І ми поїхали, навіть не припускаючи, яким буде остаточний результат. Зустріч тривала кілька годин, але остаточну відповідь одержали тільки вранці наступного дня. Наталя подзвонила мамі та повідомила, що мене взяли. Завдяки цій пропозиції я спочатку пройшла навчання в «Академії зірок» у Москві та стала зніматися для російських журналів. Коли ж мені виповнилося 16 років, одержала свою першу пропозицію попрацювати за кордоном. Так я й опинилася в Парижі, де підписала свій перший контракт. До слова, французька мова далася мені легко — вивчила її за шість місяців.

— Є щось, чому б ви хотіли навчитися?

— З цілком зрозумілих причин хочу вивчити ще кілька мов. А ще прагну повернутися до того, чим займалась у шкільні роки, — до балету та музики. Мені хотілося б всерйоз зайнятися хореографією. Є бажання, як би це сказати… висловлюватися тілом — дуже подобається рух такого роду. Це так природно. А ще — повернутися до гри на фортепіано. Адже я була однією з кращих учениць у музичній школі.

— Якби ви могли надіслати посилку самій собі в минуле, скажімо, на десять років назад, що б ви відправили?

— О-о-о, яке цікаве питання. Ви мене спантеличили… А якщо це неможливо надіслати?

— Неважливо! То що ж?

— Я б подарувала собі навчання в Оксфорді — досі мрію про таку висококласну освіту.

— Чого ви боїтеся?

— Для мене найстрашніше навіть не смерть, а самотність. Не фізична, коли в тебе немає пари, а та, при якій ти залишаєшся без підтримки та любові близьких людей. Але я люблю бути одна, коли знаю, що в будь-яку хвилину можу подзвонити близькій або рідній людині, і вона мені відповість. Це найважливіше для мене — відчувати підтримку близьких навіть на відстані!