Раду Поклітару: У простоті — вся геніальність

Хореограф із Молдавії Раду Поклітару спочатку виступав сам на сцені Національного академічного театру Білорусі, потім виконував обов’язки головного балетмейстера у Національній опері Молдови. Відтак на шість років у статусі «нічийного» вражав постановками Росію, Білорусь й інші країни: Великобританію, Францію, США, Голландію. Експерименти у танцях принесли Раду Поклітару лауреатство у багатьох конкурсах і фестивалях, міжнародне визнання. Сьогодні він — член журі шоу «Танці з зірками».

— Балетмейстер, режисер, хореограф — Раду, хто ви?

— Чим далі, тим більше я режисер. А танці — це єдине, що вмію робити. Найлегше дається постановка спектаклів. Багато разів повторював фразу, скажу її ще раз, вона прийнятна й до мене — займатися в цьому житті потрібно тільки тим, що тобі дається легко.

— Звідки виникла ідея створення вашого театру «Київ модерн-балет»?

— На запрошення відомого мецената Володимира Філіпова я приїхав до України в 2005 році з антрепризною виставою «Сили долі». Концепція була така: співачка-сопрано та вісім чоловіків, які ведуть її по життю в різних іпостасях. Після прем’єри ми сиділи у Валерія Володимировича, пили чай, і він раптом запропонував: «Раду, раз усе так непогано вийшло, давай зробимо театр?». І зробили. Починали важко. Ми нічого не вміли. Працювали та вчилися протягом п’яти років, а починали з нуля. Артистів набирали через кастинг. Спочатку урок класичного танцю. Я не шукав артистів Большого театру — достатньо звичайного професіоналізму та щоб французька термінологія не викликала в артиста жах. Після того залишається відсотків 20 людей. І вони вже потрапляють у міцні обійми моєї імпровізації з акторським наповненням — сміх, наприклад, пологи. Я дивлюся, наскільки адекватно та швидко вони можуть зіграти те, що я їм пропоную. Не останнє значення мають особистісні якості, проте за дві години не можливо зрозуміти, як людина буде працювати два роки. Щодо цього, кастинги дуже сумнівна річ. В артистах я ціную абсолютне самозабуття, відданість своїй справі, бо сюди йдуть не за великими грошима. Для багатства відкривають бензоколонку. Якщо людина прийшла в балет, значить, я точно повинен знати, що вона — фанат своєї справи. І друге — у неї не повинно бути табу, заборон. Це те, що відрізняє артистів «Київ модерн-балету» від артистів будь-якого іншого театру опери чи балету. Ви не повірите, та змусити артиста балету засміятися чи заплакати на сцені неможливо. У нього буде шок, бо він цього не вміє.

— Як ви вважаєте, артистам важко з вами працювати?

— Не думаю. У нас демократія, побудована на жорсткій дисципліні. Принаймні я не належу до керівників, які сваряться матюками, принижують людей. Це не наші методи. Але говорити про наші не буду, бо про них прочитають — і методи перестануть діяти.

— Кожного ранку на роботу ви йдете…

— Як усі люди. І мені інколи не хочеться, погано почуваюся, знаю, що сьогодні будемо відпрацьовувати епізод, який бачив 250 разів, але це робота, яку потрібно виконувати. Приходжу сюди, бачу очі артистів — і все на цьому світі стає прекрасним. Піднімає настрій музика, артисти, асистент мій улюблений, Анатолій Козлов, заслужений артист України, який уже п’ять років зі мною живе у цьому залі, не виходячи з нього. Намагаюсь оточувати себе людьми, з якими мені було б комфортно. Кальян люблю курити — розслабляє. Звичайно, в житті не без моментів, коли все хочеться кинути. Щоб відпочити, мені треба виїхати. Дуже люблю подорожувати. Справжній відпочинок вдається тільки тоді, коли я виїжджаю з Києва. Бо якщо залишаюся, то це обов’язково робота, дзвінки починаються з самого ранку.

— Що вам імпонує більше: море, гори?

— Враження. Ось недавно ми з другом на два тижні поїхали в Індію. Там було все. Делі — величезний мегаполіс, був Гоа, океан, скутери, чудова компанія художників, із якими робимо балет. Оце відпочинок... Головне — не вмикати зло під назвою «мобільний телефон».

— На суддівство у проекті каналу СТБ «Танці з зірками» ви погодилися зразу?

— Так. На те є два аспекти: моя поява в телевізорі одразу почала приносити дивіденди у вигляді повних залів на наших виставах. У людей таки присутня телеманія. Побачили людину на екрані — значить, треба піти подивитися, що він там ставить. Це величезний плюс, бо театр — головна справа мого життя. Другий аспект — це теж робота, за яку платять зарплату.

— Ви оцінюєте доволі знаменитих людей. Які відчуття?

— Я не кайфую від того, що ставлю оцінки Догілевій, наприклад, чи Джигурді. Це не самоціль. Я намагаюся робити свою роботу чесно. Чисто по-людськи мені дуже-дуже подобався Борис Барський. Щось у ньому є таке — справжнє, марочне. Коли людина у віці, та ще й хороший актор — це завжди цікаво. З цієї ж причини у мене викликає симпатію Вадим Андрєєв. У нього розкішна акторська школа. Будь-який танець перетворюється в міні-спектакль. Юлечка Сахневич, партнерша Джигурди, мені імпонує — гарна актриса у різних жанрах, я здивований. Тоні Киба — унікальний танцюрист, який може танцювати все.

— Раду, ви щаслива людина?

— Так, але формулу щастя не виведу. По-перше, це банально, по-друге, не можливо зробити. Все як у всіх — улюблена робота, кохана людина поруч, здоров’я та достатня кількість грошей для того, щоб ти знав, що вони у тебе є. У простоті — вся геніальність.