Мішель Легран: Колись обов’язково в життя прийде кохання, щастя, багато сонця та посмішок

Піднятися на другий поверх, щоб зустрітися з журналістами старенький не зміг, лишився на дивані у фойє «Укрінформу». Наче вибачаючись, здивованим поглядом обіймав великий натовп мас-медійників. Каже, що не чекав на таку цікавість до його персони.  Легенда дуже поважного віку одружився втретє, хотів би повернути молодість і на схилі літ з католика став православним.

— Вашу мелодію з кінофільму «Шербурзькі парасольки» виконували у різних версіях багато музикантів. Яка версія вам найбільше до вподоби?

— Найбільше подобається оригінальна версія з кінофільму. Багато відомих музикантів виконували цю мелодію, але моє серце належить саме тій, яка звучить у фільмі.

— Ви стомилися від слави, чи вам досі приємно в ній купатися?

— Мені дуже це приємно. Мені подобається.

Нещодавно мсьє Легран зі своєю останньою дружиною написали оперу, герой якої чоловік нетрадиційного роду занять. Його дружина грає там чоловічу роль. Про це він розповів детальніше.

— Це історія про дівчину-філософа. Щодня вона приходила в кафе, писала свої роботи та щодня зустрічала там не зовсім звичайного хлопця. Він — жиголо. Вони почали спілкуватися, цікавитися одне одним, згодом навіть влаштовували собі змагання: хто ерудованіший, освіченіший, вихованіший. Спілкування перетворилося на тісну дружбу, яка переросла  в жагу кохання. Опера завершується дуже трагічно. В опері будуть використовуватися голоси виконавців так, як ніколи досі в театрі. ЇЇ поставлять в театрі «Ебер» у Парижі.

— Присвячували ви свої твори жінкам, чи, можливо, одній жінці?

— Я ніколи нікому нічого не присвячував. Цю музику не можна присвячувати одній людині, я пишу її для світу. Писав арії для відомих виконавців, для Барбари Стрейзанд, наприклад. Це гарно сприймалося. Але присвячувати конкретно комусь — ні.

— Як з’являється у вас натхнення? Як ви пишете свою музику? Що міг би побачити обиватель, підглядаючи в шпаринку за митцем?

— Тут нема жодного секрету. Коли митець починає творити, він не розуміє, що відбувається. Все стається саме собою. 

— Якось ви сказали, що не любите знайомитися з людьми, котрі займаються політикою. Ця неприязнь з’явилася після конкретного випадку?

— Я нічого не маю проти політиків загалом. У кожній країні потрібен господар, який здійснює управління. Єдине, що мене терзає: здебільшого політики працюють на власну користь і майже не працюють на користь своє країни.

— Нещодавно ви одружилися втретє. У стосунках з жінками ви знаходите щось нове?

— Так. У далекому 1964 році, коли я поїхав представляти Францію на кінофестивалі в Бразилії, в делегації зі мною була юна Маша Меріль. Тоді ми познайомилися. Дуже покохали одне одного, але обоє на той час мали сім’ї. У мене діти, дружина, яких я не міг залишити, вона заміжня за італійцем. Через це ми не могли бути щасливими. Тому залишили все, як є. Розійшлися і берегли наше кохання в серцях. Через 50 років ми зустрілися в Парижі. Маша грала в п’єсі. Я знову побачив юну Меріль, яку покохав тоді. Тепер нашому щастю ніщо не могло завадити, ми побралися. В юних роках я не відчував молодості, не знав, як її прожити, що з нею робити. Зараз, у досить поважному віці, я все зрозумів, хоч і здавалося б надто пізно, щоб нею насолоджуватися. 

— Мелодію можна підібрати до почуттів, до емоцій, до подій. Яку мелодію ви б підібрали для України?

— Я не знаю. Мелодію пишеш для себе, але не для почуттів, людей, кольору чи держави. Завжди творив для себе, писав мелодію ту, яку хотів чути.

— Ви втретє в Україні. Що ви знаєте про цю державу, які враження?

— Україна дуже привітна, тепла країна. Вперше я потрапив сюди у 1957 році. На запрошення Радянського Союзу приїхав на Всесвітній фестиваль молоді. Мав три концерти в Москві, Петербурзі та Києві. Це був досить великий крок, бо вперше джазовому оркестру з Франції дозволили брати участь у концерті в країнах, які доти були за залізною завісою. Якоюсь мірою ця поїздка перевернула моє життя. Вдруге я відвідав Україну в 2011 році, але нічого особливого розказати про той візит не можу. Крім публіки, яка в Україні навдивовижу музична. Ви більше тягнетеся до музики, ніж французи.

— Якось ви говорили, що заздрите акторам, котрі постійно приміряють на себе різні ролі. А чи пробували ви змінити свій фірмовий стиль, композиторський. Чи експериментували ви зі стилями?

— Справді, я заздрю акторам. Працював з багатьма відомими французькими зірками кіно, потім у Голлівуді з відомими американськими постановниками. Річ у тім, що для кожного актора, про кожну історію в театрі треба написати саме його пісню, котра підходитиме саме цій історії, саме цьому акторові, щоб він міг її відчути й зіграти. Єдине, з чим я експериментував завжди, — намагався написати такий твір, аби кожного разу показати щось таке, чого досі ніхто не бачив та не відчував. Щоразу щось нове. 

— У цьому році виповнилося 100 років із дня народження Едіт Піаф та Френка Сінатри. Чим вам запам’яталася співпраця з ними?

— Так. Дійсно, я працював з цими історичними постатями. Якось Піаф зателефонувала мені та запропонувала 20 найкращих пісень її співочої кар’єри переписати в моєму виконанні. Ми працювали над тим дуже довго. Через важку хворобу Піаф ми не могли часто зустрічатися, а потім вона померла. Цей диск, на жаль, так і не був випущений. До того, якось вона запитала мене, чи я люблю Америку. Звісно, я відповів ствердно, бо це країна музики, країна джазу, країна душі. Тоді вона сказала, що мені треба поїхати в Америку, але не залишатися там довго, бо інакше втрачу свій талант. Я не зрозумів того, але у 80-х роках мені довелося жити в Америці досить тривалий час. Тоді й відчув, що її слова мали пророчу силу. Довго знаходитись там — ризик втрати власного таланту.

— Чому ви ще присвячуєте свій день, окрім музики?

— Музиці присвячував усе своє життя. Дуже люблю теніс, на жаль, зараз мусив залишити це заняття. Любив керувати літаками, маю багато сертифікатів, дипломів, що дозволяють мені це зробити. Ще люблю грати в шахи. 

— Для третього шлюбу вам довелося перейти в православну віру. У вас з’явилися в сім’ї нові традиції?

— Так, я мусив стати православним, бо католицька церква не дозволяє одружуватися втретє. Мені дуже подобається музика, яка супроводжує православні богослужіння та обряди. Дуже душевно співає хор. Навіть французьке виконання не є таким прекрасним, як православне. 

— Є місця в Києві, які ви любите відвідувати, Лавра, наприклад?

— На жаль, немає. Завжди мало часу, я багато подорожую, але нічого не бачу, окрім аеропорту, концертної зали та готелю.

— Все ж, як провести свою молодість, дайте пораду нинішньому поколінню?

— Коли людина молода — вона не знає, що робити з цим багатством. Зі старістю людина мудрішає. Багато бачила, багато пережила, разом з тим, усвідомлює, як треба відчувати молодість. Довершеного рецепту тому немає. Але зараз я проживаю її вдруге.