«Бумбокс» у Луцьку презентував двох нових учасників і нову пісню

У Луцьку стартував проект «Країна 482», організований культурно-мистецькою агенцією «Арт-Захід». Його мета — популяризація якісної української музики. Першопрохідцями «Країни 482» (назва походить від штрих-коду, яким маркуються товари українського виробництва) стали хлопці з гурту «Бумбокс». У столиці Волині вони презентували свою «молоду кров» — басиста Дениса Левченка та барабанщика Олександра Люляйкіна, нову пісню «Я твой» та експериментальний саунд, який дуже сподобався публіці. Кінотеатр «Промінь», заповнений вщерть, стрясався від потужної музики, всезагального підспівування і пританцьовування. Було помітно, що артисти викладаються на 100%. Як сказав лідер гурту Андрій Хливнюк: «Ми тут не працюємо, ми тут кайфуємо».

Виявляється, концерт «Бумбокс» у Луцьку — один із небагатьох у березні, бо хлопці саме знімають кілька нових відео. Але процес гримування, перевдягання і чекання вдалих кадрів їх утомив, тож вони відразу погодилися виступити на Волині. Тим паче, що це мала батьківщина більшості гурту: гітарист Андрій Самойло родом із Луцька, відомий за групою «Мухи в чаї» (звідси й прізвисько Муха), ді-джей Валік Матіюк приїхав у столицю з Нововолинська. Незадовго до концерту пресі вдалося поспілкуватися з Хливнюком та Самойлом (Матіюк, як пояснили хлопці, доїжджав «своїм ходом»).

— Як ставитесь до того, що зараз будь-яку пісню можна скачати в Інтернеті?

— У принципі це не є погано, таким чином поширюється музика, — відповідає лідер гурту. — Але я консервативно вважаю, що платівка — меломанська штука. Виданий альбом — це творчість від текстів, мелодій до обкладинки і акцизки на ній. Альбоми цікаво купувати, колекціонувати. Але для розкрутки Інтернет набагато ефективніший за телебачення. Поширення музики в мережі за принципом із рук у руки дуже схоже на процес переписування касет раніше. А ТБ не може дати гарантій потрапляння вашого музичного продукту до кінцевого користувача. Той, хто крутиться в «ящику», з одногу боку, для всіх, а з іншого — ні для кого.

— Хто створює ваш стиль?

— Нам реально не вистачає часу ходити по магазинах. Коли знімаємо кліп, костюмер приносить різний одяг, от з нього щось і вибираємо. Та й коли ти 12 годин пітнів у тому светрі на знімальному майданчику, його навряд чи потім повернеш у магазин.

— Чи дістають вас фанати?

— Насправді випадки неадекватної поведінки наших шанувальників можна перелічити на пальцях. Загалом на концерти приходять нормальні врівноважені люди. Ми їх поважаємо, бо секрет успіху гурту — його слухачі. Просто іноді, зважаючи на графік, ми не можемо приділити їм багато уваги. Доводиться вибирати — не дати 20 автографів, щоб поспати зайві півгодини, бо завтра знову концерт і не хочеться бути на ньому млявим та виснаженим.

— Якщо організатори міста не можуть заплатити вам визначену суму за концерт, чи виступатимете ви за меншу ціну?

— Ми говоримо про роботу і, відповідно, отримання за неї грошей чи про ентузіазм і альтруїзм? Якщо про друге, то я влаштовую і буду влаштовувати безкоштовні концерти, але тоді, коли мені це заманеться. Приклади тому — «квартирники», про які ніхто не знає, концерти на пляжах, де люди, просто проходячи повз, зупиняються, щоб послухати нашу музику. Але є така річ, як робота, і це не можна плутати. Я не люблю, коли на мені заробляють. Річ не в грошах, а у ставленні. Тому і ціна за концерти — це своєрідна боротьба з організаторами: щоб у виконавців був чай у гримерці, щоб звук був поставлений добре, щоб сцена була в нормальному стані.

— Як ви розумієте славу?

— Слава ефемерна, нічим не підкріплена у реальному житті. Пишатися популярністю, гонорарами чи фанатками — це смішно. Ми провели велетенську роботу не для того, щоб стати популярними, адже прагнули професійно займатися музикою. За п’ять років існування гурту, думаю, ми досягли мети, нас не захопила кон’юнктура. З часом ти починаєш писати пісні, котрі, як тобі здається, хотіли б від тебе почути. Тоді на собі як творцеві можна ставити жирну крапку. Те, що в нас із кожним альбомом все більше російськомовних пісень, безумовно, пов’язано з нашим виходом на російський ринок. Якщо йтимемо на Захід, почнемо співати більше англійською. Та це не кон’юнктура. Це просто елементарне почуття такту і поваги до аудиторії.

— Під час передвиборчої кампанії «Бумбокс» не запрошували грати на підтримку якогось кандидата?

— Я нічого не розумію в політиці, тому ставлюся до неї абсолютно пасивно. Взагалі музикант не має жодного права висловлювати відкриті політичні погляди. Адже якщо ти це робиш, ти вже не музикант, а політичний чи громадський діяч. Хоча я розумію артистів, які їздять у агітаційні тури, — всім потрібні гроші. А закиди про продажність музикантів — це просто заздрість до грошей та чужого успіху. Хто ви такі, щоб їх судити і рахувати їхні заробітки? Не подобається політик, за якого вони їздять, — не голосуйте за нього, у нас як-не-як демократія.

— Як і де народжуються ваші пісні?

Так як Андрія Хливнюка попросили зачитати щось «із останнього», він збігав до машини, дістав із сумки кілька листків — типу подорожні записки — і продекламував вірш російською мовою, написаний кілька днів тому у Норильську. А потім пояснив:

— Є вірші, які ніколи не стануть піснями. Так само я не буду професійним поетом: одна справа римувати, щоб покласти слова на музику, інша — писати змістовну лірику. Якби я не став музикантом, то все одно досяг би свого. Світ — це велике і дуже цікаве поле для професійної діяльності. Треба бути теоретичним оптимістом. Тобто сподіватися на краще загалом. Але не потрібно нічого конкретного ні від кого очікувати. Робіть свою справу добре і на своєму місці — й тоді неодмінно щось вийде.