Українські лікарі навчилися рятувати недоношених дітей

В Україні лікарі навчилися рятувати 500-грамових немовлят, але для їхньої реабілітації, як і раніше, не вистачає фахівців і грошей.

«Агов, Надю, недоноски у відділенні є? Ну, абортні, екстремали наші?» – кричить акушер медсестрі, щоб та показала мікродітей.

Багато лікарів називають їх по старинці – абортними плодами, хоча три роки тому медицина офіційно визнала за ними право на життя: в 2007-му Україна приєдналася до стандартів ВООЗ і змінила критерії живонародження. З тих пір живою вважається дитина, що з'явилася на 22-му тижні вагітності з вагою від напівкілограма. Реанімувати таких дітей у країні навчилися. Але донині сперечаються, чи не рано країна запозичила світові стандарти, адже навіть на виходжування більш міцних дітей у нашої медицини не вистачає ні засобів, ні рук.

10 грамів до життя

«Юлею назвіть – вони живучі», – говорить Ірина Ногіна. Три роки тому вона народила дівчинку вагою 670 г, хоча з початку вагітності лікарі говорили: безнадійно. Дитині пророкували синдром Дауна, пізніше УЗІ показувало завмерлу вагітність. «Як згадаю шок, коли фото дочки показали на мобільному – маленька, чорна». Юлі пощастило, вона потрапила в невеликий відсоток здоровіших мікродітей. Як почала кричати в пологовому будинку, що для таких немовлят не характерно, так і кричить дотепер. «Гіперактивність, обіцяли, що за рік пройде. Збрехали», – сміється Ірина.

За кордоном порятунок мікродітей чимось нагадує спорт вищих досягнень  – рахунок іде на грами. У Штатах, приміром, абсолютний рекорд – реанімація дитини вагою 280 грамів. Український «медичний Оскар» дістався Житомирському обласному центру здоров'я матері й дитини, де виходили 490-грамового Богдана. Він не дотяг 10 грамів до закону – це могло перешкодити, але його врятували. Зараз Богдану три роки – він говорить, але ще не ходить і потребує неврологічної реабілітації.

Успіхи української реанімації заввідділенням житомирського Центру Сергій Лапоног з легкістю прораховує на калькуляторі: більше 60% недоношених дітей умирають, із тих, що вижили, 5-10% – здорові малята. Є заради чого старатися. Він і без реформи боровся за самих маленьких, хоча закон зобов'язував реанімувати лише дітей, народжених на 28-му тижні вагітності й вагою від кілограма. Немовлят, які не дотягли, медики записували під стандарт в абортні плоди, і якщо через сім днів вони не помирали, то отримували статусу живих. «Думаєте, Богдан і подібні до нього на порожньому місці з'явилися? Ми роками накопичували досвід, з кожним малям відвойовували по 10 грам, – говорить Сергій. - Я так думаю: комусь там нагорі потрібно, щоб ці діти жили. І науково-технічний прогрес нам у допомогу».

Звільнений за негуманність 

«Біблію почитайте. У нас же християнська держава. І кожна дитина має право на життя», – повторює неонатолог Альона Терещенко, яка працює в Мінздраві. Вона й сама не з важковаговиків – при народженні важила трохи більше кілограма. Але, говорить, у неонатологи не через це пішла. Її колега з Одеси – колишній головлікар пологового будинку №2 Анатолій Лучків і Біблію читав, і клятву Гіппократа давав, і рятувати обіцяв. Але не 500-грамових. І не в цій країні. Три роки тому його звільнив особисто мер Одеси Едуард Гурвіц, а місцева преса охрестила дітовбивцею і фашистом. «Я насмілився виступити проти реформи: певен, нашому нерозвиненому суспільству не під силу таких малят ростити. На Заході виходити одну дитину коштує 100-300 тисяч доларів, а ми за копійки прагнемо їх здоровішими зробити? - пояснює він свою точку зору. - Ці нововведення – перекладання відповідальності на батьків. Хіба це гуманно?».

Про те, коли наступає відповідальність батьків і закінчується охорона здоров'я, Альона Терещенко знає точно: як тільки маму з малям виписують із лікарні. Далі – гірше: у Мінздраві порахували, начебто лише 28% українських батьків достатньо турбується про здоров'я своїх дітей. Що значить це відомче «достатньо» і як рахували – невідомо, тому цифри й викликають сумніви.

Щоб мікродитина жила, від батьків будуть потрібні не тільки віра в малюка, але й гроші. З вірою проблем немає. «Батьки частіше кидають здорових і повноцінних дітей. Випадки відмов від мікродітей – одиниці», – відзначає Сергій Лапоног. Батьків, які після народження таких дітей відчувають глибокий стрес, він приводить у свідомість: «У мене є відео двох дівчаток, яких виростили з кілограма. Їм по два роки, вони гарні й здорові. Коли мами запитують «Що далі?», я показую їх».

За ціною не постоїмо

На запитання, скільки буде потрібно грошей, пан Лапоног відповідає: 30-50 тисяч гривень. І це тільки на перший місяць життя маляти. «Якщо за кордоном ці витрати покриває страховка, то в Україні лікарня оплачує лише до 15 тисяч гривень, – говорить медик. - Порахуйте: у рік на цих малюків потрібно всього 5 мільйонів гривень, тобто ледве більше 600 тисяч доларів. У масштабах країни – копійки. Одна надія на меценатів». Сьогодні в цій ролі виступає Віктор Пінчук – один за всіх. На його рахунку вже два десятки центрів допомоги немовлятам «Колиска надії».

Найдорожчий етап реанімації – сурфактантна терапія: укол у легені, щоб органи продовжували рости й дитина змогла дихати самостійно, коштує 6-8 тис. грн. У минулому році держбюджет не пошкодував 3 млн. гривень на препарат – це 500 ампул, хоча потрібно 5 тисяч. «Для порівняння: у Білорусі, де кількість населення всього 7 мільйонів людей, держава купує у два рази більше ампул препарату, у Казахстані – у три рази», – говорить Євгеній Заїка, директор представництва компанії «Нікомед», що випускає препарат «Куросурф». Цього року Мінздрав ще не купив жодної дози ліків, хоча в проекті бюджету на нього передбачено 13 млн. гривень – це приблизно 2 тисячі уколів. «Де бюджет? - риторично запитує пан Заїка. - Там же й ліки для дітей».

Без гарантій 

Ігор Лукомський – батько трирічної Маші, яка при народженні важила ледь більш 800 грам. Дитину йому лікарі навіть не обіцяли – головне було врятувати дружину. Проте подружжя ризикнуло й не прогадало – дочка здорова. «Коли прийшов час виписуватися, я злякався. І впросив лікаря-реаніматолога залишити Машу ще на тиждень у лікарні. Одна справа сучасна реанімація, а інша – звичайна лікарня», – говорить він. Як виявилося, не даремно: лікарі обласної лікарні боялися навіть взяти дівчинку на руки. «Стало зрозуміло, що за дверима реанімації чудеса закінчуються», – згадує Ігор.

Тетяна Знаменська, керівник відділу неонатології столичного Інституту педіатрії, акушерства й гінекології про це знає: «Що приховувати, 90% мікродітей, що вижили, стають інвалідами. І досить згадувати старі заслуги, коли ми навчилися їх просто рятувати, тепер потрібно навчитися робити їх повноцінними». У глибоко недоношених дітей три лиха – хвороба сітківки ока, дитячий церебральний параліч і стрес, у якому перебувають батьки. З дитячою сліпотою в Україні бореться хірург-офтальмолог Юрій Баринов. У столичному «Охматдиті» він оперує 70 дітей у рік, ще сотню лазерних операцій роблять його колеги в Харкові й Одесі. Крапля в морі: зараз в Україні не вистачає 140 офтальмологів, а ненавчені лікарі, трапляється, пропускають хворобу в дітей – ретинопатію ще потрібно вміти діагностувати. «Коли прийняли реформу, інфраструктуру довелося будувати з нуля: закуповувати в пологові будинки відсутні кувези-інкубатори, стерильний одяг, реанімобілі. Дивом встигнули, інакше щороку сліпих дітей ставало б на дві сотні більше», – розповідає Баринов. Оперуючи дітей, гарантій він не дає: «Рятуючи дитині зір, я не знаю, чи навчиться «бачити» його мозок. Можливо, варто було б зупинитися на виходжуванні кілограмових дітей».

Чебурашки, чебуреки й войтотерапевти 

«Сево, голову тримаємо, тримаємо й повземо! Браво!» – працює з малям Лариса Яковлева, фахівець Центру реабілітації дітей з органічними враженнями нервової системи. Серед її пацієнтів чимало глибоко недоношених дітей – їх нерідко соромляться в родинах. «Багато ви знаєте історій про хворих дітей відомих батьків? А вони є. Моя пацієнтка, коли її мікродитя підросло й хвороба виявилася, не впоралася. Почала голосити, що він «виродок». Зрештою від стресу потрапила в лікарню», – обурюється вона. Пані Яковлева значиться в Центрі неврологом, хоча на ділі вона єдиний у країні дипломований фахівець із бобат-терапії. Її колега – терапевт із незвичайною приставкою «войта» теж одна на країну. По цих методиках, що поєднують масаж, розробку кінцівок і навчання батьків усім технікам, реабілітує дітей уся Європа. «Чебуреки є, Чебоксари є, а Чебурашки немає. Ми як Чебурашки, – посміхається Лариса. - У нас навіть спеціальностей таких, як войта- і бобат-терапевт, не існує». Ці методики прийшли на зміну лікувальній фізкультурі й масажу. Але щоб потрапити до таких фахівців, доведеться постояти в черзі півроку, а то й рік.

Директор центру Володимир Мартинюк глибоко недоношеними дітьми займається вже три роки. Сьогодні в нього в підпорядкуванні кандидат наук і без п'яти хвилин кандидат наук, обоє народилися з вагою ледь більше кілограма. У суперечки про доцільність порятунку мікродітей Мартинюк не вступає. «Генії з усіх виходять», – переконаний він.