Як вийти із кризи: уроки тих, хто зміг

У вересні 2008 року українці масово відчули на собі вплив глобальної кризи. Спробували з'ясувати, як змінилося життя тих, хто минулою осінню постраждав першим.

Колишній керівник відділу продажів, інвестконсультант, митний брокер, бізнес-тренер, банківський клерк, пара маркетологів і бухгалтерів - повний комплект професій групи ризику. Зі звільненими рік назад представниками цих спеціальностей сьогодні охоче працюють у київському Центрі кризових ситуацій. Справа взаємовигідна: учасникам фокус-груп - підробіток, соціологам - інформація з перших рук про те, як вплинула криза на звички й запити українців.

«Хочете поспостерігати? - запитує модератор однієї з фокус-груп Дмитро Скороходов. - Для цього в нас є кімната із дзеркальними стінами. Ті, хто перебуває в ній, можуть бачити й чути обговорення, не бентежачи учасників своєю присутністю». За дві з половиною години ми одержали докладну картину кризового існування. Наприклад, з'ясувалося, що читання, прогулянки й секс витісняють із життя кінотеатри, клуби й ресторани, а каші й макарони вже прийшли на зміну замороженим напівфабрикатам і соусам. Різко збільшилося споживання головного антидепресанту - шоколаду й чомусь проносних засобів.

«Є теорія, що найвище щастя дають найдешевші форми проведення дозвілля, - розповідає пан Скороходов. - Виходячи із цього, українці уже незабаром можуть стати найщасливішими людьми». На думку соціолога, змінилися й переваги наших співвітчизників у виборі роботи. Якщо рік назад для більшості був важливий тільки розмір винагороди, то сьогодні майже всі учасники фокус-груп стверджують, що в майбутньому воліють роботодавців, що пропонують «білу» зарплату.

Урок 1. Не метушитися

Шотландія, Мадагаскар, Перу, США, Індія, Непал - от головні маршрути, по яких пройшов за останній рік ландшафтний дизайнер Сергій Зарудний. Останнє велике замовлення на розбивку парку в маєтку одного з українських олігархів Сергій виконав у серпні 2008 року. «Тоді довелося повозитися, але й одержав я чимало, - згадує дизайнер. - Трохи докризових років виходило так, що грошей у мене було більше, ніж можливостей витратити їх. Придбання «заводів, газет, пароплавів» мене ніколи не цікавило, а на єдине хобі - подорожі - бракувало часу».

Серйозної роботи в Зарудного не було з вересня минулого року. Ті замовлення, які кілька разів пропонували, виявлялися або нудними, або матеріально непривабливими. Злегка порефлексувавши для порядку, Сергій розробив докладний маршрут поїздок по місцях, де давно хотів побувати, зняв гроші з рахунків (через тиждень зробити це було вже неможливо: у двох банках, де він тримав заощадження, НБУ ввів тимчасові адміністрації) і відправився на півроку в подорож. Коли в заповіднику Лукуб на Мадагаскарі він зустрів одного зі своїх колишніх замовників, стало зрозуміло, що бажання скористатися тимчасовим перепочинком відвідало не його одного.

У квітні, повернувшись в Україну й виявивши, що із замовленнями як і раніше не дуже, Сергій вирішив, що для повного щастя йому не вистачає вміння управляти легкими літаками. Сьогодні він із захватом розповідає про уроки пілотування в одній із приватних шкіл під Києвом, мріючи згодом купити легкомоторний літак.

Про майбутнє він не переживає: якщо підійдуть до кінця заощадження, візьметься за будь-яку роботу. «Буду вирішувати проблеми в міру надходження. Криза - відмінний шанс для тих, хто хоче перестати почувати себе білкою в колесі товарно-грошових відносин», - жартує дизайнер.

Урок 2. Вірити в себе

До осені 2008 року 36-літній Антон Катков років п'ять трудився на посадах не нижче комерційного директора. Минулого літа його запросили на роботу в Росію. Обіцяли високу зарплату й кар'єрний ріст, але «любов» з запрошуючою компанією протривала всього три місяці. Антон спішно повернувся в Київ у надії швидко знайти гідну роботу. Не вийшло. За рік пану Каткову двічі відмовляли роботодавці - він був занадто гарний для них. «Горе від розуму. Моє 4-сторінкове резюме викликало шок. Мені говорили, що не можуть взяти на рядову менеджерську посаду», - згадує Антон.

Коли зовсім припекло, Катков став таксувати на кредитному автомобілі Subaru Forester. «У мене зйомна квартира, автомобіль і кіт, якому не поясниш, що чорний хліб - теж їжа. Правда, я протягнув на таксі біля місяця - візництво столичних гуляк приносило більше втоми, ніж грошей». За словами Антона, разом з ним працювали власники автомобілів вартістю більше 50 тис. доларів - вони розвозили товар у кіоски на тролейбусних зупинках.

«У тебе 50 гривень, ти п'єш пиво із друзями, і будь що буде. А ранком гроші, нехай невеликі, знову є. Такі чудеса трапляються тільки з безробітними оптимістами», - сміється Антон. З грішми допомагали друзі, з банком він чудом домовився. Щомісяця обіцяв, що от-от влаштується на роботу, побоюючись, що віднімуть машину. Зрештою йому дохідливо пояснили: «У банку вже є автопарки, чергова машина нам не потрібна. Думайте, як повернути кредит».

Зараз Антона складно застати в Києві - нове місце роботи в одній зі столичних компаній пов'язане з постійними відрядженнями. «Скромна зарплата не біда. Головне - не триматися за спогади про статусні посади й позахмарний рівень колишніх доходів. На війні як на війні» - озвучує пан Катков головний урок, отриманий їм у перший кризовий рік.

Урок 3. Бути сильним

«Першопрохідникам минулої восени важче всього було прийняти нові правила гри на ринку праці: зарплати нижчі, а працювати доводиться більше, - пояснює соціолог із Центра кризових ситуацій Дмитро Скороходов. - Причому жертвами стали не тільки ті, хто потрапив під скорочення, але й уцілілі. Їм довелося виконувати подвійну роботу за менші гроші».

Для 21-літньої Насті Воробйової нинішня криза  - перша у дорослому житті. За останній рік вона двічі залишалася без роботи: спочатку минулої осені, потім  - перед новорічними святами. «До осені я працювала менеджером зовнішньоекономічної діяльності, - розповідає Настя. - Це була перша серйозна робота в житті. Справи в компанії йшли непогано. Але начальство, видно, піддалося загальній паніці й на всякий пожежний вирішило скоротити штат. Мене звільнили, щоб зберегти місце для колеги з дитиною. Іншу мою колегу трохи пізніше звільнили з мотивуванням «у тебе є працюючий чоловік - не пропадеш».

Криза стала для Насті громом серед ясного неба. «Звільнення збіглося з переїздом у новий офіс - просторий, у центрі міста, весь у білому мармурі. Чортовий мармур! Невже він важливіший, ніж працівник?» Смуга невдач не закінчувалася ще довго: наступного дня дівчина побачила своє кредитне авто висячим на евакуаторі. «Я кричала людям, що відвозили машину, що тепер безробітна, але платити штраф однаково довелося». Через пару тижнів нова робота знайшлася, хоча й ненадовго. «31 грудня, у переддень Нового року, я зібрала речі й вийшла з офісу з 1000 гривень у кишені - мене знову звільнили».

Тепер Настя продає рекламу. За її словами, заняття цікаве, місце дохідне й скорочень, начебто, не передбачається. «На відміну від багатьох інфантильних однолітків я захотіла працювати й працюю, - продовжує Настя. - Головне, чому навчив мене цей рік, - справлятися з відповідальністю: зараз на мені мама, дві собаки й машина в кредит».

Урок 4. Працювати за трьох

На початку кризи відомий блогер і підприємець Денис Олейніков змушений був звільнити кожного п'ятого співробітника своєї компанії по виготовленню одягу із принтами. Ще минулою весною 31-літній директор фірми Futbolka.ua на одному із сайтів у подробицях описав прийдешні проблеми й виступив з ініціативою «Кризі - так!». Програма з 10 пунктів повинна була прискорити падіння ринку нерухомості й зробити житло більш доступним за ціною.

Обвал не обійшов стороною й бізнес самого Олейнікова. «Мені не довелося вибирати - скорочувати витрати на канцтовари й світло або звільняти працівників. Я зробив і те й інше, - говорить Денис. - Керувати в кризу - те ж саме, що бути капітаном корабля в шторм: якщо не викинеш за борт десятьох зі ста, не допливуть до берега інші». В одному з відділів своєї компанії він чесно зізнався, мовляв, не знає, кого звільнити, і сказав, що повернеться до цього через два місяці. Зрештою кандидат був знайдений.

Не менше, ніж втративших роботу, криза протверезила і роботодавців. «Люди переоцінили свої здібності й можливості - наступила епоха очманілих грошей. Заробляти, брати кредити стало занадто просто», - підкреслює Олейніков. Для себе головним уроком минулого року він вважає досвід економії, планування бюджету: «Я переконався, що від кожного потрібно одержувати максимум - раніше турбота про клієнта була почасти декларацією із книг по маркетингу. Але ж на гривню, що несе тобі людина, уже вишикувалася черга з конкурентів». Денис не панікує із приводу того, що його компанія переживає нелегкі часи, які, за його прогнозами, закінчаться не раніше осені 2011 року.

Незважаючи на тверезу оцінку того,що відбувається, Олейніков не має наміру до години Х відсиджуватися в окопах. Його дочка подає надії як тенісистка, і турботливий батько разом з іншими родичами юних спортсменів має намір будувати корт під Києвом. За власні кошти, зрозуміло.