Тимур Юлдашев: Війна за нашу незалежність тільки починається

Минулого тижня на Волині побував ініціатор створення спецбатальйону з боротьби із сепаратизмом при МВС, колишній начальник штабів Самооборони Луганська Тимур Юлдашев. Він розповів про воєнну ситуацію на Луганщині, про своє перебування в полоні у луганських сепаратистів і поінформував присутніх про новостворений cпецбатальйон, завданням якого на цьому етапі є залучення чоловіків із досвідом у військовій сфері. У спецбатальйон закликав долучатися волинян — офіцерів запасу, воїнів-афганців, десантників і всіх охочих із військовим досвідом.

— На Луганщині та Донеччині справжня війна з трупами, обстрілами, авіанальотами, з анархією, яка панує по той бік барикад у таборі сепаратистів, їхніми міжусобними війнами, — почав свою розповідь Тимур. — У Луганську було приблизно 700 тисяч населення, а зараз якщо 100 залишилося, то добре. Можна пройти по центральних вулицях міста і не зустріти жодної людини. Місцеве населення залякане, залишилися ті, хто не має матеріальної можливості виїхати або через ще якісь причини, вони сидять удома та бояться. Але все одно у місті існує самооборона: вчора вночі були розклеєні листівки, в яких сепаратистам  пропонують  забиратися  з Луганська, бо їх почнуть відстрілювати.

— Скільки відсотків населення на Сході готові стати на захист країни?

— Всі, хто готовий стати на захист, уже стали і роблять свою справу. Я знаю старих пенсіонерів, які ходили і зривали оголошення про референдум. Тобто супротив є, живе і  продовжується  навіть  тепер,  коли  у місті вже практично не залишилося людей. Мій підрозділ створювався повністю з луганчан. У Луганську, ще до захоплення СБУ, протягом трьох-чотирьох годин я міг мобілізувати 300–400 чоловік. Ми захищали адміністрацію, ми захищали мітинги, демонстративно ходили строєм, уже тоді, коли приміщення СБУ захопили, та скандували: «Слава Україні!». Якщо ви думаєте, що там мало луганчан, то помиляєтесь: і батальйон «Айдар», і батальйон «Луганськ» складаються в основному з місцевих жителів.

— Як ви зорганізували свою самооборону в Луганську?

— Я до певного моменту був людиною зовсім аполітичною, аж допоки не подивився ролик в Інтернеті, коли біля ялинки «беркутівці» били підлітків. Тоді я вийшов на Майдан у Луганську біля пам’ятника Шевченку й почав працювати над створенням загонів самооборони, штабу самооборони.

— Як ви потрапили в полон?

— Бійці мого підрозділу, а це 30 чоловіків, які пройшли відбір за станом здоров’я й іншими параметрами, були направлені в навчальний центр, що розміщувався в місті Щастя. Але після приїзду туди їх зустріла підготовлена група місцевих жителів, різного роду провокаторів, приблизно 150 осіб, і хлопців заблокували біля навчального центру. Я дав команду виїжджати назад у Луганськ, бо був тоді у Луганську, але їх заблокували на автостанції.

Коли я прибув туди, ситуація вже вийшла з-під контролю, почалися сутички, бійки. Щоб усе це припинилось і моїх хлопців відпустили, мені запропонували здатися. Крім місцевого населення, була група тітушок, — я їх бачив кілька разів на акціях у Луганську, — близько сотні підготовлених бійців-спортсменів. Крім того, обабіч дороги в мікроавтобусах стояли бійці «Беркута». Ця сутичка відбувалася безпосередньо біля поста ДАІ, стояли даішники з автоматами, і вони ніяк не втрутились у ситуацію, незважаючи на те, що мої хлопці були працівниками внутрішніх справ. У полоні у захопленому сепаратистами приміщенні СБУ я пробув 35 діб, потім ще два тижні — на конспіративних квартирах у Луганську. У полоні мерзотно й огидно, кожного дня доводиться боротися за своє життя, це дає відбиток на психіку — дуже неприємно. Всі їхні допити, запитання були направлені не на те, щоб добути якусь інформацію, а щоб познущатися, протоколів допитів ніхто не вів, працювали неспеціалісти. Допити у будівлі СБУ не припинялися протягом усього періоду, крики стояли вночі на все приміщення.

— Як вам вдалося звільнитися?

— Завдяки Господу Богу і добрим людям, які мені допомагали там виживати, імена їхні називати не стану, бо багато з них зараз перебуває там. Я не хотів би, щоб вони наражалися на небезпеку.

— Наскільки довго, на вашу думку, ще триватиме війна? Чи вірите ви в допомогу Європи, Америки?

— Війна за нашу незалежність тільки починається, ви повинні це розуміти, нам ще доведеться пройти хрещення кров’ю, усім. Я не вірю ні Європі, ні Америці, ні Росії, і в Україні не всім вірю. Я вірю тільки в одне: якщо народ об’єднається, стане однією стіною, тоді ми переможемо. Тільки об’єднавшись, ми зможемо визволити нашу батьківщину від цього сміття, яке її зараз охоплює. Наш народ, на відміну від Російської Федерації, не жив у стані війни, не воював, ми не знаємо, як поводитися в такій ситуації, ніхто воїном не народжувався, але все наживне, навики набуваються.

— Чому ви приїхали на Волинь?

— Приїхав поспілкуватися з людьми, й мені важливо зрозуміти, наскільки я можу розраховувати на підтримку людей на Заході й саме на Волині. Мені потрібна підтримка будь-яка: від моральної до фізичної.