Біженка з Донецької області: Тут зовсім інша атмосфера, легше дихається

Біженка з Донецької області: Тут зовсім інша атмосфера, легше дихається
Тікаючи від жорстокості, війни, несправедливості, ці люди потрапили на Волинь / Фото: Людмила ШИШКО

Як розповів керівник благодійного фонду «Ефективне суспільство» Роман Мазурець, сьогодні на Волині проживає близько 200 людей із Криму і більше 50-ти сімей зі Сходу.

Автор: Людмила ШИШКО / Джерело: Відомості

У понеділок у Луцьку в приміщенні Лютеранської церкви відбулася зустріч волонтерів із біженцями з Криму, Донецької та Луганської областей. Їх запросила релігійна громада, щоб презентувати продуктові набори. Люди прийшли сім’ями, з маленькими дітьми.

Як розповів керівник благодійного фонду «Ефективне суспільство» Роман Мазурець, сьогодні на Волині проживає близько 200 людей із Криму і більше 50-ти сімей зі Сходу.

— Не всі обліковуються, багато хто приїхав до друзів, родичів, тому у нас біженців ще більше, — каже Роман. — У різних умовах живуть: дехто під Луцьком у будинках, дехто у домівках небайдужих людей, дехто при церквах. У нас на вулиці Винниченка утворено Координаційний центр — там також поселяються люди, але тимчасово, поки їм не підшукають остаточне помешкання, дехто проживає в Антикризовому центрі. Хотілося б, щоб більше лучан зголошувалося і пропонувало своє житло. Бо, коли почали приїздити кримчани, то нам було тоді простіше їх влаштувати, мали більше можливостей.

На запитання, коли відчули наплив переселенців зі Сходу, відповів, що він і досі триває, зростаючи щодня.

У кожного з тих, хто вирішив утекти від війни на Волинь, свої життєві історії. Поспілкувалася з молодою мамою, що прийшла з маленьким синочком, який уже не міг всидіти на місці, слухаючи дорослі балачки.

Юлія приїхала з Криму після того, як посварилася з чоловіком через політичні переконання, стосунки між ними стали напруженими, від жінки відвернулися друзі, бо вона відстоювала українську позицію.

— Ми з Єгором (її син. — Авт.) знімаємо квартиру, чоловік залишився там: він за Росію. Пригрозив, що коли дитина буде в поганих умовах, то він її забере, — розповідає Юлія. — Важко, тому що там довелося покинути все, а тут ні житла, ні роботи, ні родини. Більшість друзів відмовилася від спілкування зі мною, сказали, що я бандерівка і сина зробила бандерівцем. Волонтери дуже допомагають нам: і їжею, і грошима, найголовніше — це продукти і ліки, а на квартиру я стараюся заробити сама.

Юлія вже влаштувалася на роботу — працює бухгалтером у приватній фірмі. У себе на батьківщині вона була головним спеціалістом управління архітектури та містобудування.

Сім’я Скубченків із міста Харцизька, що за 30 км від Донецька, прибула тільки минулого тижня.

— Нас приїхало п’ятеро — я, мама, донька та дві мої племінниці, — розповідає Оксана Скубченко. — Вдома залишився тільки тато. Наше місто невелике, проживає приблизно 130 тисяч населення. За радянських часів воно було дуже розвинутим, адже працювало шість крупних підприємств. Тепер нічого не зосталося, люди пороз’їжджались, і якщо кажуть «депресивний район», то так воно і є. У принципі, ми давно думали про те, щоб поміняти місце проживання, але чи то духу не вистачало, чи бажання. У нас там добротний будинок, техніка — трактор, сіялка, авто. Живемо за містом, ведемо сільське господарство. У наше місто зі Слов’янська та Краматорська, де точилися бої, приїжджали біженці. Але ті, хто підтримує «Донецьку народну республіку» і російський напрямок, ті, хто проти нової влади. Ми довго думали, але коли по радіо почули, що через кордон пройшла важка техніка, танки, в один момент зібралися, буквально за дві години, і сіли в потяг. Із Донецька виїхати дуже важко, а з Харцизька простіше, бо через місто йдуть російські поїзди з Кисловодська, Анапи.

У Луцьку Скубченки мають родичів, тому тимчасово розселились у них. Але це ненадовго, бо у кожного свої сім’ї, а місця нема. Планують  продати  дім  у  Харцизьку  й  покинути це місто, бо жити там дуже важко.

— Наші рідні та сусіди вороже налаштовані, — продовжує пані Оксана. — Всі ждуть, коли прийде Путін, коли наведе порядок. Ненависті багато, кажуть: «Бандерівці вбивали наших солдатів під час війни, вони прийдуть і вб’ють нас, зроблять нас рабами», — от такий настрій. І нашу сім’ю недолюблюють, можливо, від заздрощів, бо у нас якась техніка, будинок. Дуже багато недоброзичливців. Але просто так залишити помешкання ми не можемо, бо його розберуть на цеглу. Знаю випадки, коли залишені квартири просто займають, усе виносять. Зараз наймають на роботу людей, які працюють тим, що виявляють такі квартири і всі речі виносять. У вас тут зовсім інша атмосфера, легше дихається. Тут на балконах українські прапори і прапорці в машинах. У нас, якщо такий знайдуть, автомобіль просто конфіскують. Я думала,  що  люди  не можуть бути настільки озлобленими та жорстокими. Але впевнилася в цьому, бо ті блокпости безкінечні, огляд машин, коли потрібно мовчати, очі опускати, не дивитися. Це незрозуміле ополчення на блокпостах із автоматами, в чорних масках — це страшно. Якщо тут ми влаштуємося, то туди вже не повернемося.

Одною з головних проблем для жінки сьогодні є влаштування її доньки в університет. Адже там, на Сході, дівчина навчалася на державному замовленні на біологічному факультеті.

Loading...