Ювелір із Луцька: Ювелірна майстерність — це та ж архітектура, тільки в мініатюрі

Розглядаючи ювелірні вироби, щоразу дивуєшся тонкій роботі майстра. Це ж треба створити такі мініатюрні елементи і незвичні форми. З одним із представників цього фаху нам пощастило познайомитись.

Ювелір Тарас Янюк каже, що подався у цю справу зовсім випадково. Тепер же професію не змінив би ні на яку іншу. Маючи свою невеличку майстерню, неймовірно тішиться тим, що доля подарувала шанс займатись улюбленим ділом.

— Я навіть гадки не мав, що колись буду працювати з металом, — ділиться Тарас. — У дитинстві, як і багато дітей, відвідував художню школу, потім вступив в училище будівництва й архітектури. Ще не завершивши його, спробував вступити у Львівську академію мистецтв, але потрапити туди вдалося лише з другої спроби. Обрав факультет декоративно-прикладного мистецтва і кафедру художнього металу. На першому курсі пішов у кузню працювати, хотів стати ковалем. Тим паче в училищі навчався на художній обробці дерева, то думав якось поєднати ці два ремесла.

Та в університеті Тарас здружився з кримчанами, що вже заробляли ювелірною справою. А оскільки хлопці разом жили в гуртожитку, то частенько дивився, як вони працюють, потрохи навчаючись сам. Перші вироби виготовляв із міді, латуні, відточував ази. Розповідає, спочатку зі сріблом навіть боявся працювати. Бувало, трусилися руки, розливав розплавлений метал, збирав знову. Але майстерність прийшла згодом.

Ювелірна справа захопила Тараса тим, що тут завжди можна пробувати робити щось нове, експериментувати.

— Ще під час навчання у Львові захопився японською технологією «мокуме гане». Тут метал — срібло, золото, мідь — накладається пластинами і тоді перекручується, а потім кується. З цього виходить метал із малюнком, подібним на структуру дерева в розрізі, — повідав ювелір. — Завжди цікаво робити щось нове. Наприклад, я виготовляв срібну корону на «Міс Волинського університету», доклав свої руки до створення книги відгуків на 750-річчя Львова, яка тепер лежить у Ратуші, також для ВДУ оздоблював книгу почесних гостей. Із прикрас якось доводилося робити два цікавих золотих персні: один — із павуком, а другий — із головою носорога. У майбутньому хотілося би попрацювати над шахами з дорогоцінних металів, ручками для ножів, інкрустованими камінням. Можливо, навіть виготовив би вінчальні корони чи хрести для священиків.

За словами Тараса, ювелірна майстерність — це та ж архітектура, лише в мініатюрі. Якщо колись будували пишні будівлі, з різними закрученими декоративними елементами, то такими були й коштовності. А зараз усе зводиться до лаконічності, кубічних форм, звернення до природи, і це позначається на сучасних прикрасах. Як каже майстер, сьогодні більшість відомих ювелірних брендів віддають перевагу простоті. Самому Тарасу по духу теж ближчий мінімалізм, поєднання непоєднуваного.

Нині ювелір має невеличку майстерню, де творить різні оригінальні прикраси. Іноді сам малює ескізи незвичних витворів, а буває, робить і за ескізами замовників. За словами Тараса, придбати метал у Луцьку не проблема. Найчастіше купує золоті та срібні злитки у банку, а коли потрібен невеликий шматок, іде до колег по цеху. А от із камінням уже складніше.

— Спеціалізовані магазини з продажу дорогоцінних каменів в основному зосереджені в Києві,  — розказує майстер. — Тож доводиться замовляти там. Раз на рік їжджу на ювелірну виставку до столиці: там є нагода ознайомитись із асортиментом крамниць, обмінятися контактами або й одразу щось придбати.

Ювелір розповів, що простенький перстень, наприклад обручку, можна зробити всього за кілька годин, а от на виріб зі складнішою формою може піти й тиждень.

— Скажімо, просту обручку можна одразу зробити з металу, — розкриває секрети ювелірної справи. — Його потрібно лише розплавити, вилити в олівчик, а тоді розкачати спеціальними інструментами, відрізати потрібну довжину та зігнути в кільце. Після цього спаюю шов і починаю вирівнювати, шліфувати й полірувати. А от якщо прикраса має якусь вигадливу форму, то спершу необхідно зробити воскову модель, далі — відлити форму з гіпсу й залити туди метал. І лише після того можна обробляти виріб до готовності. Зазвичай на це йде чотири-п’ять днів, але буває, що й тиждень.