Якщо у Луцьку спорудять підземний перехід, матимемо ще один Шанхай

Цікаво знати минуле свого міста. Бо всі споруди, які нині бачимо на вулицях, сприймаємо як даність, хоча ще кілька десятків років тому на їх місці квітнули сквери, проходили дороги чи стояли інші будівлі. Та якщо нема бажання вишукувати в архівах старі світлини і гортати пожовклі сторінки підручників із краєзнавства, варто звернутися до людини, яка долучилася до творення нової історії. Ми знайшли такого чоловіка! Про розбудову Луцька, бюрократичні перепони та непродумані плани теперішньої влади розповів Євген Ходаковський, який працював головним міським архітектором протягом 1967-72 років.

— Будівництво і архітектура в Україні загалом, а в Луцьку зокрема, завжди залежали від політики та влади. Я почав працювати у місті з 1964 року. Посаду голови міськвиконкому тоді займав Микола Бездушний. Він за освітою економіст, у принципі непоганий чоловік, але саме йому «завдячуємо» тим, що на обличчі міста з’явилися небажані плями, — пригадує Євген Борисович. — Скажімо, електропідстанція біля замку, якої там можна було уникнути. З його ініціативи також виріс Центральний ринок, який зараз перетворився на маленький Шанхай. Цей базар просто несумісний із пам’ятником архітектури — Старим містом. Але Бездушний був переконаний, що традиційно ринок мав знаходитися у центрі. Досить давно базар розміщався по вулиці Братковського напроти медучилища. Також колись з’їжджалися селяни возами зі своїм крамом на площу біля костелу. Та це було тимчасове явище. Сьогодні Центральний ринок перетворився на глухий кут забудови. Зараз треба очистити місто, гідно подати його історію. Питання про перенесення ринку стоїть давно, але воно не вирішується.

Досвідчений зодчий пригадує, що керівники комуністичної партії постійно створювали проблеми архітекторам, бо вирізнялися невмінням прислухатися до спеціалістів. Так, секретар обкому партії Калита мав власне бачення посадки майбутнього драматичного театру. Він хотів поставити його фасадом до вулиці Леніна (нині — проспект Волі). Міських архітекторів тоді запросили на обговорення в обком.

— Пам’ятаю відбірний мат пана Калити, адже ми заперечували його проект і таки змогли відстояти той варіант, який бачимо зараз, — зазирає у минуле Євген Ходаковський. — Правда, облмуздрамтеатр не можна назвати витвором мистецтва, бо радянська архітектура стала прямою, коробчатою і зовсім нехудожньою. Це було своєрідне трактування течії конструктивізму, що дійшла до нас із запізненням, адже у Європі вона виникла ще в 1930-х роках. Центральна влада дуже боялася, щоб не з’явилося щось самобутнє і оригінальне, тому навіть значимі споруди доводилося будувати за типовими проектами. Приміром, той же театр повторений кілька разів — у Сімферополі, Житомирі, інших містах.

Євген Ходаковський також долучився до зведення ЦУМу і перетворення вулиці Лесі Українки на пішохідний центр.

— Коли я приїхав у Луцьк 1964 року відразу після інституту, якраз будувався універмаг. Директор «Діпроміста» Фелікс Левицький прийняв рішення: типовий проект, який нам спустили «зверху» (такий самий у Рівному), трохи переробити. Я став автором оновленого проекту. Повністю було змінено фасади. Багато довелося попрацювати будівельникам, щоб виготовити зовсім інші конструкції. Так само спонтанно у 1982 році вдалося провести реконструкцію вулиці Лесі Українки (колишня назва — Радянська, ще раніше — Сталіна і Ягелонська). Її зробили пішохідною на зразок московського Арбата. Ідея ця сподобалася тодішньому керівнику міста Антону Кривицькому. До речі, Луцьк почався із перехрестя — шляху, що йде з Рівного через Шевченка на виїзд із міста та теперішніх вулиць Лесі Українки та Винниченка. Ці дві вулиці були основними і кілька бічних — от і все місто.

Як зауважує архітектор, забудова до так званої перебудови велась планомірно і за Державними будівельними нормами. Та навіть у той час, коли суворо дотримувалися всіх правил, траплялися порушення. Приклад — приладобудівний завод. Він повністю суперечив Генплану — великий промисловий об’єкт виник у центрі житлової забудови і в заплаві річки Стир. Та на відхилення від норм закрили очі, адже, переконаний Євген Борисович, згоду на будівництво заводу місцеві владці отримали «згори».

— А після перебудови настала повна сваволя і відсутність концепції, — констатує колишній головний архітектор Луцька. — Це гарно проявилося на Театральному майдані. Не маючи загального уявлення, як має виглядати цілісний комплекс, туди то ліплять фонтан, то його прибирають. Замостили лише частинку майдану, з іншого боку випрямили дорогу. Над туалетами запропонували надбудувати артистичне кафе, а також зробити підземний перехід. Уже розроблений відповідний проект, який я вважаю міною сповільненої дії, бо він не вирішує жодних проблем з точки зору руху транспорту. Адже світлофори не можна прибрати, бо залишається саме перехрестя. Та повернемося до переходу. Зараз нема спеціалістів і виконавців. Скільки разів оголошували конкурс на розроблення проекту головної площі міста? Багато. Але жоден не приніс бажаних результатів — концепція так і не народилась. А якщо таки спорудять перехід за нинішнім проектом, то ми отримаємо у Луцьку ще один Шанхай, тільки під землею. Колись місто, хоч і було біднішим, сірим, та однаковим, а зараз ми маємо архітектурну какофонію.

Зодчий із багаторічним стажем не зміг оминути теми появи у Луцьку нового Генерального плану.

— Вважаю його передчасним і непотрібним. По-перше, ми чекаємо територіально-адміністративної реформи, тому навіть не знаємо, чи Луцьк залишиться обласним центром. По-друге, прийняття Генплану було викликано насамперед прагненням господарів міста долучити до нього нові земельні шматки, щоб їх розпродати. Приміські села, якщо вже приєднувати, то не частинами, а повністю. Так робиться у європейських містах, приміром, лондонські околиці — це все колишні села, а між ними збереглися неторкані ділянки природи. А головне — у новому Генплані нема конкретного завдання: місто не знає, що хоче будувати, лише хоче додаткових земель. Планується розтягування центру аж до вулиці Бринського (Київський м-н), поява Сіті і ще одного драмтеатру, хоч цей незаповнений. Одним словом, дивні речі.