Волиняни «Небесної сотні»

Минулих вихідних Волинь була чорною від горя і траурних стрічок: люди прощались із земляками з «Небесної сотні». Їх було четверо. Четверо молодих, гарних, сміливих, справжніх.

Іван Тарасюк.

28 січня йому виповнився 21 рік. Жив із батьками в селі Залісоччя поблизу Олики Ківерцівського району. Закінчив Олицьку школу. Вступив у медичний коледж «Монада». Готувався стати медиком. Відслужив в армії — в інженерних військах у Дніпропетровську. Грав за місцеву футбольну команду, стояв на воротах. Був єдиним сином у батьків, єдиною їхньою опорою. На Майдан поїхав у ніч із вівторка на середу, коли надійшла інформація про штурм. Мамі й татові нічого не сказав. Лише у середу зі столиці зателефонував батькові й пояснив: «Хто ж поїде, якщо не я?». Просив не говорити матері. Наступний дзвінок від Івана був уранці в четвер. Останні слова, сказані батьку: «Все, тату, ми йдемо у наступ».

Іван Тарасюк був одним із перших, у кого влучила куля снайпера.

Василь Мойсей.

23 березня йому могло б виповнитися 22 роки. Родом із Ківерців. Навчався в Луцькому інституті розвитку людини Університету «Україна» на 4-му курсі факультету соціальних комунікацій і реабілітації. Обрав благородний фах — допомагати людям поправляти здоров’я. Мав активну громадянську позицію, був активістом Ківерцівської міської організації ВО «Свобода». Приїхав на Майдан до Києва в ніч із 18 на 19 лютого.

На своїй сторінці у соціальній мережі незадовго до смерті написав: «Краще вмерти вовком, ніж жити псом». Уранці 20 лютого 2014 року на вулиці Інститутській у Василя влучив снайпер. Його не врятувало те, що був у цивільному бронежилеті. Куля пошкодила важливі кровоносні судини.

Помер у 17-й столичній лікарні від вогнепального поранення у грудну клітку. В хлопця залишилися мама, сестра.

Був похований 23 лютого в Луцьку на Меморіалі Слави. Провести в останню путь Василя вийшли десятки тисяч людей. Вони скандували: «Герої не вмирають!».

Сергій Байдовський.

Йому було лише 23. Родом хлопець із Нововолинська. Жив у 15 мікрорайоні, закінчив школу та Луцький інститут розвитку людини Університету «Україна». Працював на магістральних нафтопроводах «Дружба» в Дрогобичі. У нього велика родина.

На Майдані був не один раз. Востаннє поїхав зі Львова у ніч на 20 лютого. Його проводжала дівчина Світлана, з якою планував одружитись одразу після революції. Мріяв про свою сім’ю і був би гарним батьком. Не встиг... Він багато чого не встиг. На барикадах пробув лише кілька годин.

Світлана так написала про коханого у соцмережі: «Наша зустріч була загадковою: він стояв на пероні Львівського вокзалу, а я приїхала пасажиркою дизель-поїзда Ковель — Львів. Так почалося моє студентське життя. Кожну річницю наших відносин ВІН приводив мене на те місце і дякував. Дякував за те, що ми разом, і за те, що я його терплю... Завжди говорив, що я сильна. І заради НЬОГО я старатимусь такою бути... Хотів, щоб я захистила кандидатську дисертацію. Хотів купити машину, житло. Одного разу КОХАНИЙ мені сказав, що колись у нас буде свій дім за містом. Прийшовши з роботи, ВІН гратиметься з нашими дітьми, а я пектиму йому сирники, піцу та варитиму червоний борщ... Планів і мрій було багато. Але в якусь одну мить усе пропало безслідно...».

Сергія Байдовського вбила куля снайпера 20 лютого.

Едуард Гриневич.

31 травня йому мало виповнитися 29 років. Народився й останній рік жив у селі Деревок, що на Любешівщині. Закінчив Рівненський гуманітарний університет за спеціальністю «Комп’ютерні технології». Навчання оплачував сам. Працював у Луцьку в «Інтертелекомі», потім приїхав у рідне село. Ремонтував односельчанам мобільні телефони, проводив Мережу. Всім помагав. Хотів поїхати на заробітки за кордон. Як розповіла його добра подруга і сестра Наталя, на Майдан Едик їздив тричі. Востаннє вирушив у неділю, 16 лютого. І вже не повернувся.

«Поки не почнуть стріляти, вони на компроміс не підуть», — сказав хлопець у телефонній розмові. А в соцмережі написав: «У пошуках кращого майбутнього ми зобов’язані підтримати революцію! Дорослі, не будьте байдужими: якщо не ви, тоді хто — ваші діти будуть захищати свободу… Я впевнений, що найголовнішою метою революції є не дозволити Януковичу і його «общаку» залишитися при владі».

У четвер вислав Наталі щоденник, у якому описав те, що робилося на Майдані в останні дні.

20 лютого його не стало: вбито снайперським пострілом у голову.

Вічна пам’ять Героям! А завдання живих — не забувати їхніх рідних і покарати винних. Суспільство втратило своїх кращих синів. А батьки, сім’ї — найдорожче, що тільки може бути, — дітей.