Перспективи селян-одноосібників — в кооперації

Селяни-одноосібники, власники родинних ферм із року в рік стикаються з однією одвічною проблемою — куди збути вирощене зерно, овочі, надоєне молоко. Все більше селян переконується: вести сільське господарство — то справа невдячна та неприбуткова, тож обробляє клаптик городу й тримає корову суто для власних потреб. Хоча в обласному департаменті агропромислового розвитку констатують: кількість сімейних ферм постійно зростає, і на сьогодні на Волині їх налічується майже три з половиною тисячі, що утримують майже 12 тисяч корів. Хизуються чиновники і врожаєм волинських аграріїв: цьогоріч намолочено 879,3 тисячі тонн зерна, зібрано трохи більше 1 мільйона тонн картоплі.

Тільки от куди реалізують вироблену продукцію селяни — це вже їх питання. Як говорить голова Волинської ОДА Борис Клімчук, маючи на увазі програми підтримки сільського господарства, головне — «дати вудочку», а «улов», тобто збут, — справа виробників.

Заступник директора департаменту агропромислового розвитку області Людмила Петриканин переконана, що сільське господарство в нинішніх умовах — це єдина сфера, де можна започаткувати бізнес. Цим шляхом, за її словами, пішли і не прогадали господарства, які заробляють тваринництвом, зокрема ТзОВ «Прогрес» у Володимир-Волинському районі, «Старий Порицьк» в Іваничівському, ФГ «Перлина Турії», «Ратнівський аграрій», ТзОВ «Волинь-Нова», що у Горохівському районі. Зауважте, що всі з перелічених — підприємства, де тисячне поголів’я корів, де налагоджена система доїння, де працевлаштована значна кількість місцевого населення, де, зрештою, організований постійний збут молочної продукції, вартість якої перевищує ті копійки, якими повинні задовольнятися одноосібники.

Вже давно ні для кого не секрет, що влада робить ставку на великотоварне виробництво, забуваючи про дрібних фермерів та аграріїв, які, як свідчить статистика, виробляють 80% продукції від загального обсягу. І коли великотоварні господарства ще можуть розраховувати хоча б на якусь допомогу від держави, то максимум, що отримують одноосібники, — це доїльний апарат, останнім часом стало модно вручати і холодильні установки, яких поки презентовано родинним господарствам усього 19. Овочівникам узагалі спочатку треба вкласти мільйонні кошти, щоб було де зберігати продукцію, потім держава відшкодує їм незначну частину.

Керівники потужних волинських підприємств переконують, що сільським господарством займатися вигідно. Так, аграрій Валерій Діброва розповів «Відомостям», що з тридцяти років, упродовж яких він очолює ТзОВ «П’ятидні», ще жоден не був збитковим.

— Великотоварне господарство має більше фінансових можливостей розбудовувати свій бізнес, бо є склади, зберігаючи продукцію у яких її можна дорожче продати навесні. На сьогодні проблем зі збутом зерна, ріпаку, сої, кукурудзи немає. Не бачу проблем і зі збутом молока, м’яса. Те ж саме можу сказати про зернові, адже є ціла купа приватних підприємств, що виросли на базі колись державних КХП, які з задоволенням купують у селян вирощене збіжжя, — розповів Валерій Григорович.

Власник міні-молокозаводу Андрій Турак, який організував його роботу на базі ПОСП ім. Шевченка, що в селі Угринів Горохівського району, теж погоджується, що великотоварникам вижити легше.

— Простіше знаходити шляхи вирішення цієї проблеми, а от селянам важко. Збути нема проблем, є інше питання: як продати так, щоб селянину було вигідно. Якщо вартість тонни кукурудзи становить 1 тисячу 200 гривень, це балансує на рівні збитковості, ніякого прибутку немає. Ціни на пшеницю впали, гарна ціна на молочну продукцію. Хто готується до того, щоб продавати за прибутковими цінами, для цього спочатку повинні витратитися, а на такі затрати треба обігові кошти. А де їх узяти? Необхідні дешеві кредити, а їх у нас немає. Наше господарство ПОСП імені Шевченка пішло шляхом залучення дорогих кредитів. На щастя, ми вже їх погасили, ставши менш залежними від перекупників, переробників, які диктують свої умови, — поділився Андрій Турак.

Обидва господарники кажуть: щоб вирішити проблеми вигідної реалізації продукції, селяни мусять об’єднуватися в кооперативи.

— Для дрібнотоварних виходу не бачу, крім кооперації. Якщо одноосібники будуть поодинці продавати, вони ніколи не матимуть прибутків, і ніякий доїльний апарат їх не врятує, — наголосив Андрій Турак.

Пропозиція заманлива, її активно пропагують останніх кілька років, але чому ж селяни не поспішають вступати в кооперативи? Це запитання «Відомості» адресували заступнику голови Асоціації фермерів і приватних землевласників Волині Олегові Галасуну.

На його думку, по-перше, треба чітко розуміти, кого ми маємо на увазі, говорячи «одноосібник».

— У селі Чаруків селян, які виробляють продукцію для продажу, є близько десятка, решта 490 одноосібників вирощують і утримують худобу для власних потреб, їх не цікавить збут. Зараз іде процес кристалізації справжніх сільськогосподарських виробників. Те, що ми приписуємо всім селянам, насправді виробляють не всі. Згоден, що за коопераціями — майбутнє, але люди бояться об’єднуватися з кількох причин. По-перше, бояться йти у так звані нові колгоспи — кооперативи. Далі — щоб йти у кооператив, селяни повинні бути матеріально зацікавлені, вони хочуть мати користь від об’єднання, а не подвійне оподаткування. Зараз же повним ходом йде дискримінація дрібних виробників, які змушені платити 33% ПДВ, але юридично залишатися ніким, — пояснив пан Галасун.

Прогалини у законодавстві щодо визначення статусу одноосібників тягнуть за собою, крім нинішніх проблем, ще одну — глобальну: ким будуть ці селяни, коли буде підписана Угода про асоціацію з ЄС?

— Європа не визнає такої категорії селян, де немає визначеності. У них на першому плані — якість продукції. Припустимо, селяни підуть у кооперацію. Доїльні апарати одержали вже тисячі родин, але десятки тисяч надалі доять руками, а молоко все одно потраплятиме в один резервуар. Чи потрібна нам така якість сировини? — висловив своє занепокоєння керівник ПОСП ім. Шевченка Андрій Турак.

Зважаючи на останні події, що відбуваються в країні, перейматися «євроінтегрованою» долею одноосібників поки зарано. На часі — чітко пояснити дрібним виробникам їхнє завдання. Хоча б на років п’ять, а то й десять сформувати стратегію розвитку, донести до селянина інформацію, що вирощувати варто, а що — ні. Бо в нас поки виходить так: хто наближений до керівництва області, той знає, що посіяти і як заробити на цьому. Решта, а це більшість, живе, наче на острові: садить картоплю, яка згниває у льохах, сіє кукурудзу, яку сьогодні реалізовують за збитковими цінами, доїть корів, продавши молоко яких за копійки ще змушена чекати грошей від недобросовісних волинських молокозаводів.