Як у Луцькому районі дорогу продають

Прокуратура району виступила проти територіальної громади

Про те, що українські закони схожі «на дишло» і кожен їх може трактувати на догоду тим інтересам, які відстоює — факт загальновідомий і доведення не потребує. Але той цинізм, з яким ними маніпулюють ті, хто, згідно Конституції, мав би захищати, — завжди вражав.

На території Буянівської сільської ради склалася конфліктна ситуація між місцевою громадою і арбітражним керуючим — ліквідатором місцевого сільськогосподарського ТзОВ ім. Шевченка Іваном Костюкевичем.

Предмет спору — дорога. Не дивуйтеся. Йдеться про особливу дорогу, яку в кінці 60-х років минулого століття проклали ще військові. В її основі не асфальтове покриття, а 102 залізобетонні плити. Коли у 1993 році майно військового містечка біля села Усичі передавали радгоспу ім. Шевченка, то в акті приймання-передачі про цю дорогу не було сказано ні слова. Це двічі у своїх відповідях на листи підтвердили посадовці регіонального відділення Фонду Держмайна України. Іншими словами, дорога виявилася нічийною. Тому, керуючись Законом України «Про місцеве самоврядування», в липні 2006 року сесія Буянівської сільської ради своїм рішенням приймає у комунальну власність як безхазяйні водонапірну башту та дорогу до лісового містечка.

— Ми хотіли зняти ці плити і вимостити ними сільську дорогу, яка веде до кладовища, — пояснив Буянівський сільський голова Ярослав Карабан. — Але тут же прокурор району пан Троць опротестував наше рішення. Мовляв, процедура, виписана в Цивільному кодексі, не була дотримана. Спочатку це майно мав би взяти на облік орган, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно (БТІ), потім варто подати відповідне оголошення у пресі тощо.

Поки депутати сільради на чолі з головою думали-гадали, як правильно оформити документи, щоб буква закону була дотримана в абсолюті, на згадані плити «кинула оком» ще одна людина — Іван Костюкевич. Річ у тому, що в липні 2006 року ТзОВ імені Шевченка визнали банкрутом. Відповідно почалася процедура ліквідації. Арбітражним керуючим ліквідатором цього підприємства призначено уже згаданого пана Костюкевича.

Як він сам пише в позовній заяві до Луцького місьрайонного суду, «…позивачем, як арбітражним керуючим, було виявлено ряд майна, що не входило в жоден зі списків пайового фонду КСП ім. Шевченка. Далі… очолюваною позивачем комісією 23 лютого 2007 року було складено акт огляду майна СГ ТзОВ ім. Шевченка, виявленого в ході ліквідаційної процедури, де поряд з іншим майном до акту було включено плити дорожні в кількості 102 шт., а протоколом від 6.04.2007 р. комісією кредиторів підприємства-банкрута СГ ТзОВ ім. Шевченка було виставлено на продаж…».

Зі сторони це виглядає так: прийшли хлопці, побачили, що серед поля лежать нічийні плити. Подумали: а чому б їх не продати? От взяли і включили їх у список майна, яке готувалося до аукціону. Навіть вартість визначили: весною 2007 року плити коштували 75 тисяч 352 гривні 50 копійок.

І прокуратура проти цього чомусь не протестувала! Питання: чому такі подвійні стандарти? На підставі чого плити були включені до переліку майна підприємства-банкрута? Адже процедура взяття на баланс безхазяйного майна однакова для всіх — і для органу місцевого самоврядування, і для ліквідатора підприємства. Чи не так?

Проте у прокуратурі на порушення процедури, описаної в Цивільному кодексі, цього разу чомусь закрили очі. Більше того, коли сільський голова Ярослав Карабан навесні 2008 року не дав завантажити плити на автотранспорт, який прислав Іван Костюкевич, в.о. прокурора Луцького району молодший радник юстиції пан Лопоха склав відносно Ярослава Васильовича протокол про порушення Закону України «Про боротьбу з корупцією». Бо він, бачите, «…неправомірно втрутився у діяльність арбітражного керуючого Костюкевича, який… виконував рішення комітету кредиторів підприємства ТзОВ ім. Шевченка Луцького району…». А те, що пан Карабан захищав у цьому випадку інтереси територіальної громади, то нічого? Головне — «рішення комітету кредиторів»?

Справа про господаря дороги (себто плит) і сьогодні ще знаходиться у судах. Зараз — у Львівському апеляційному, куди звернулася зі скаргою на рішення Луцького міськрайонного суду Буянівська сільська рада. До речі, протокол про корупцію прокуратура таки скасувала. Бо яка тут корупція? Корупція — це коли посадові особи гроші за свої рішення до кишені кладуть. А тут сільський голова відстоює право громади мати гарну дорогу до кладовища.

А от хто отримає зиск у разі визнання правоти Костюкевича? До речі, спеціалісти кажуть, що сьогодні ринкова вартість плит зросла майже до 300 тисяч гривень. Різниця між експертною оцінкою 2007 року в 75 тисяч суттєва. І в чиїх кишенях вона «осяде»?