Реабілітаційний центр допоміг наркоманці зі стажем повернутися до життя

Більше 10 років на Волині діє християнський реабілітаційний центр «Переображення», заснований церквою ЄХБ «Фіміам». Він має кілька відділень: у Володимирі-Волинському, селі Борохів Ківерцівського району (там реабілітацію проходять чоловіки) та самому Луцьку. В останньому побувала кореспондент «Відомостей».

Найперше, що вразило, — атмосфера доброзичливості. Привітні й усміхнені жіночки охоче розповідали про роботу центру. І яким же було здивування, коли з’ясувалося, що всі вони — колишні його пацієнтки. Ці жінки не мають спеціальної освіти, але самі, як кажуть, пройшли важкий шлях повернення з прірви до життя.

— У нас допомогу алко- та наркозалежним надають лише ті, хто колись сам був у їхній «шкурі», — розповіла керівник відділення Леся Шевчук. — У Луцьку центр працює з 2002 року. За цей час тут жило до 150 жінок. Позбулася залежності приблизно половина. І ми вважаємо це нашою великою перемогою. Адже ці жінки повернулися до батьків, чоловіків, дітей і Бога. Людина у центрі може жити до дев’яти місяців. Реабілітація у нас умовно ділиться на три етапи. На першому відбувається ознайомлення з центром, фізичне відновлення. На цій стадії ми намагаємося зробити все можливе, щоб обмежити спілкування нашої підопічної з людьми з її колишнього оточення. Більше того, у нас існує табу на телевізор і пресу. Адже будь-яка інформація з зовнішнього світу може спровокувати небажані спогади, асоціації. І людина «зірветься». Ми займаємо жінок трудотерапією і бесідами про Бога. На наступному етапі наша підопічна повинна зробити остаточний вибір. Відбувається духовна реабілітація, очищення. Довіряємо жінці піти у магазин по продукти. Щоправда, потім перевіряємо чек: чи не купила, бува, чого з забороненого. Наприклад, цигарки. Коли людина проходить другий етап, наступних три місяці ми допомагаємо їй адаптуватись у суспільстві. Жінки можуть здійснювати невеликі подорожі, ми допомагаємо їм у пошуку роботи, вирішенні якихось проблем. Тобто в жодному разі не полишаємо знову сам на сам із цим життям.

— Уявляєте, я тільки-но вийшла з центру, прийшла додому, а у мене — пожежа, дах згорів, — розповіла колишня підопічна центру Аня з Ківерців. — Надворі — листопад. Попереду зима. Як жити? На щастя, мене не залишили наодинці з проблемою. Зібрали гроші, допомогли покрівлю перекрити.

Цікавило, чи запрошують у центр професійних наркологів, психологів. Адже позбутися залежності від алкоголю чи наркотиків дуже важко.

— Та ми всі лікувались у наркодиспансері, і не раз, — сказала волонтер Ольга. — Там тільки можуть тимчасово позбавити фізичної залежності. Але ти лежиш у палаті й уже думаєш про те, що вийдеш і вколешся! Я не знаю людей, яких вилікували у наркодиспансері! Сама скільки разів там перебувала. Виходила — і далі котилась у прірву. Аж поки не забрали від мене в інтернат двох діточок, позбавили батьківських прав. Мала велике бажання їх повернути. І лише у цьому центрі відчула реальну допомогу. Бо знайшла точку опори — віру в Бога. Позбулася залежності, забрала дітей. І ще народила. Тільки подумати: скільки часу марно витрачено на наркотики!

Жінки кажуть: дорогу до центру люди знаходять самі. Приїжджають із інших областей. Є й такі, що звертаються по допомогу не один раз.

— Ми приймаємо всіх, кому потрібна допомога, — каже волонтер Ірина.— Обов’язковою є довідка про медогляд. Найголовніша ж умова — старе життя залишити за воротами. У центрі навіть курити не можна. Хтось захоче піти — ніхто не тримає, ворота відчинені. Людина повинна сама захотіти змінити своє життя. Ми лише допомагаємо, підтримуємо морально через бесіди у разі необхідності. Для цього в нас у центрі постійно перебуває черговий. Навіть уночі.

До кімнати, в якій ми розмовляли, зайшла молода енергійна жінка. Виявилося, що вона нинішня пацієнтка реабілітаційного центру. До Луцька приїхала з Молодогвардійська Луганської області. Зацікавило, як вона сюди потрапила.

— Якось на вулиці зустріла свою знайому, з якою разом вживали наркотики, — розповіла пані Марина. — Мене вразили її очі: вони не були згаслими, а світилися щастям. От вона і розповіла мені про центр, який діє при церкві. Я приїхала. Тут уже втретє. Після двох попередніх разів приїжджала додому і все починалося спочатку. Ви уявити не можете, як я жила! Вікна постійно зашторені, людей боялася, для мене проблемою було на вулицю вийти сміття викинути! Сама не знаю, як до цього докотилася. Завжди зі зневагою дивилася на «закінчених наркош». Вони в нас у Молодогвардійську сиділи на п’ятачку. Мені ж гроші чоловік давав, була забезпеченою. А минув час, і я опинилась на тому ж п’ятачку. Різниця між мною і ними була лише у тому, що гроші на наркотики я добувати не вміла. Якось у нас у будинку сусідка померла. Це помітили тоді, коли з’явився характерний запах, бо жінка жила сама. Бачила, як її виносили. Це не можна передати словами. І я насправді злякалася, що колись так буде і зі мною. Адже втратила і чоловіка, і сина. Тому повернулася сюди. Сьогодні впевнена, що дороги назад немає. Цього літа до мене син приїхав. Йому 14 років. Ми гарно спілкувались. Я у Київ їздила. Гуляла на березі Дніпра. Уявити собі не можете, яке то щастя жити!

Повернутися до життя вдається, на жаль, не кожному. Але у реабілітаційному центрі «Переображення» вважають, що кожен має на це шанс. І тут його дають.