Вихованці ковельської школи «Інваспорту» міцніють не тільки тілом, а й духом

Про досягнення вихованців Ковельського відділення дитячо-юнацької спортивної школи інвалідів Волинського центру «Інваспорт» знають не лише в області, а й далеко за її межами, адже вони — чемпіони України, Європи та світу. Серед них — дворазова чемпіонка Всесвітніх ігор спортсменів із наслідками ДЦП Інна Свередюк, п’ятиразова призерка Параолімпійських ігор, призерка чемпіонату світу Юлія Батенкова-Бауман, неодноразовий чемпіон першостей України з пауерліфтингу Максим Бондаренко, срібна призерка першості світу з пауерліфтингу, бронзова призерка етапів Кубка світу з лижних гонок і біатлону Богдана Караванська. Кожного року цей список поповнюється, та не це головне. Як виявилось, у цій школі дітям, яким випало на долю народитися з проблемами зі здоров’ям, дають шанс повірити у власні сили, а їхнім батькам — у те, що не все втрачено і фізичні вади реально здолати, а якщо ні, то хоча б навчитися повноцінно жити.

Тренеру цієї школи й одночасно керівнику громадської організації «Спарта» Валерію Дружиновичу, який віддав роботі більше двадцяти років, вдалося створити дружню атмосферу, де всі — і батьки, й діти — як одна сім’я. До речі, тут, крім людей із особливими потребами, займаються й ковельчани без інвалідності. На одному з занять школи побувала кореспондент «Відомостей».

Тренажерні зали хоч і невеликі, але обладнані необхідним спортивним інвентарем, що дозволяє одночасно тренуватися десятку осіб. Є комп’ютер, принтер, масажний кабінет із новими меблями.

— Все, що у нас бачите, — куплено, зроблено за гроші, які вклав я, члени організації «Спарта», батьки, наші спонсори та меценати, — розповідає Валерій Павлович. — Дякувати Богу, і влада, і підприємці, різні благодійні фонди нам допомагають. Школа спеціалізується на адаптивному спорті й реабілітації. В основному в нас діти з порушенням опорно-рухового апарату. Приходять також люди після інсульту, аварій. Вони хочуть саме до нас у клуб, бо знають результати нашої школи, реабілітації. Ну хіба я можу відмовити? Працювати легко і разом із тим важко. Легко, бо йду на роботу як на свято, я люблю свій фах, а важко, бо я один і просто фізично не можу сам провести заняття з проблемними дітьми, тому мені мусять допомагати мами. На щастя, на громадських засадах у нас працює інструктором Олена Миколаївна Бондаренко — мама мого спортсмена. Її син Максим уже закінчив університет і також мені допомагає, а ще дітям робить масажі, бо спеціаліст у цій галузі.

— Максим має вроджену спинномозкову грижу, — долучається до розмови Олена Миколаївна. — Одинадцять років тому ми з Миколаївської області переїхали в Ковель, і я відразу почала шукати організації, які працюють із інвалідами. Познайомилася з Валерієм Павловичем, подивилася його методику і сказала синові, якому тоді було 14 років: «Хочеш чи не хочеш, а ти будеш сюди ходити». Ми щасливі люди, що потрапили до такого тренера, бо він живе роботою. Але вже і його здоров’я підводить, і сил на все не вистачає. Бувало, взимку одночасно троє дітей із важкими формами ДЦП на занятті. На кожну вправу дитину треба занести, підтримувати її, допомагати правильно виконати рухи. Після одної такої дитини енергетично ти — витиснутий лимон. Тут завдання — не зробити спортсмена, а фізичними вправами поліпшити стан дитини, щоб вона краще володіла руками, ногами, щоб могла сама себе обслуговувати. А що ще треба, коли нема перспективи повного одужання? Необхідно працювати, бо див на світі не буває. Батьки ж не вічні, і цим дітям колись доведеться самим давати собі раду. Буває, дорослі опускають руки, і часто у таких сім’ях дитину виховує сама мама, бо чоловіки труднощів бояться.

— Дай Бог, щоб у Валерія Павловича було здоров’я, — переживає за тренера Любов Наконечна, мама 10-річного Андрійка, з яким приїздять на реабілітацію в Ковель із села Білин уже рік. — Я результатом задоволена.

Її син якраз займався у залі. Спеціально для таких діток, як Андрій, Валерій Павлович сам придумав вправу зі стременами, за допомогою якої розробляються тазові суглоби.

Наконечні приїздять власним автомобілем, а от другій мамі Лілії Токар із 11-річною донькою Оксаною добиратися складніше. Доїжджають із села Колодниця автобусом.

— Валерій Павлович уже під нас підлаштовується: нам зручно на 14-у годину приїхати — він погоджується, на 10-у ранку — також каже: «Добре», — розповідає Лілія. — Результат занять є. Оксана не відчувала тіло нижче пояса, а тепер рефлекси кращі, вже проситься в туалет.

До речі, Андрійко з Оксанкою так здружилися, що одного разу, коли дівчинка кілька разів не прийшла на заняття, Андрій вирішив її провідати і поїхав із іншими хлопцями через ліс до неї у сусіднє село.

— Бачте, що таке кохання! — жартує тренер.

— Зауважте, — наголошує його помічниця пані Олена, — діти наші усміхнені, життєрадісні, так само й мами. Ви б побачили, як Оксана й Андрій у Євпаторії танцювали на візочках.

Виявляється, вихованці Валерія Дружиновича постійно їздять на різноманітні змагання — в Білорусь, у Євпаторію — в реабілітаційний центр олімпійської підготовки, в «Артек».

— От Максим, наприклад, їздив і в Німеччину, і в Польщу, — додає тренер. — Діти бачать, як інші живуть, порівнюють, стаючи тим самим сильнішими духовно, не замикаються у своєму селі, на своєму подвір’ї. Кажуть: дитина досягла спортивних висот, — у мене є, приміром, призерка Параолімпійських ігор або дворазова чемпіонка світу, — але якби не батьки, наставники, то нічого б не було. Якщо у дитини з інвалідністю нема підтримки вдома, вона не доб’ється нічого. Тому треба писати про ось цих мам, які всі сили, все життя вкладають у своїх дітей. Найкращий лікар — не шептухи, не дельфіни, а мама. Я вимагаю, щоб мами були присутні на заняттях, особливо на початках. Вони мають знати, що їхні діти роблять, для чого, і на мамах усі ці вправи пробуємо. Коли маленька дитина приходить і бачить, що мама виконує вправу, то й сама почне і не боятиметься.

Багато дітей, попри проблеми зі здоров’ям, добирається до улюбленої школи десятки кілометрів. Вася Гусак із Гаруші Турійського району спочатку пішки йде три кілометри, а потім сідає або на попутки, або на автобус і їде у Ковель. І так три рази на тиждень. Тренер розповів, що хлопець пропустив заняття тільки навесні, коли річка розлилася, що ні коні, ні автобуси не їздили. Він займається адаптивним спортом і вже один раз їздив на чемпіонат України. Є вихованці з Любомльського району, з села Гути Ратнівського району — за 95 км хлопчик приїжджає разом із мамою. Двоє — з Камінь-Каширщини.

— Я вже рік тут займаюся, — каже Вася Гусак із Гаруші. — Виходжу до Сільця, сідаю на автобус і їду сюди. Мені тут відразу сподобалося, бо хороший тренер, із іншими хлопцями подружився. Я Валерію Павловичу казав: «Якщо у мене щось не виходить, бо я сам із села, таких тренажерів не бачив, звик працювати з кіньми, коровами, то підказуйте мені».

Хлопець запевняє, що став сильнішим і хоче продовжувати тренування, щоб добитися спортивних успіхів.

На фото: Оксанка Токар та Андрій Наконечний уміють танцювати на колясках

На фото: Вася Гусак  мріє про спортивні досягнення