У Каннах презентували фільм, в якому знімалися лучани

Нещодавно на Каннському кінофестивалі презентували трейлер нового фільму Олеся Саніна «Поводир, або Квіти мають очі». Стрічка розповідає про знищення сліпих музикантів під час навмисно організованого владою з’їзду кобзарів і лірників у 1934 році. У фільмі пліч-о-пліч із іменитими акторами в епізодичних ролях кобзарів з’являються й луцькі незрячі. Один із них — лучанин Орест Кацюба, а у фільмі його супроводжував незмінний поводир — син Андрій. Вони й поділились із «Відомостями» враженнями від зйомок фільму.

— В управлінні УТОС нам сказали, що зможемо себе спробувати в епізодичних ролях кобзарів у фільмі «Поводир». Кобзарів вирішили шукати серед справжніх незрячих, бо, за словами творців картини, лише такі люди по-справжньому змогли б влитися в образи, — пригадує Орест Кацюба. — Щоб обрати серед нас достойних, до Луцька приїздила асистент режисера Ольга Годованець. Усі охочі на камеру коротко розповідали про себе, а потім уже режисер обирав цікавих для нього людей. Мені пощастило стати одним із них. Але оскільки кобзар не може бути без поводиря, то згодом на роль затвердили й мого сина Андрія, тим паче він якраз підійшов за віком.

На фото: Орест і Андрій Кацюби

Орест Володимирович розповів, що до повного образу сліпця тих років йому не вистачало щетини, тож за два тижні до зйомок попросили перестати голитися. То за цей час усі знайомі надокучили йому запитаннями про бороду, а всім пояснювати, що готується до зйомок, не хотів.

— Зйомки для нас розпочалися ще у жовтні минулого року в Тараканівському форту на Рівненщині. Там знімали посвяту в кобзарі. Хоча сама сцена триватиме 3 хвилини 30 секунд, репетирували ми її години чотири, ще стільки ж тривала вже сама зйомка, — розповідає Орест Володимирович. — Я знав, що сцена не знімається за один раз, бо якось ще в школі один актор розповідав, що вони одну сцену знімали по вісім дублів. Тож на щось подібне й очікував, але коли ми знімались, то після 30-го дубля вже збився з ліку.

На початку грудня лучани їздили в Гайворон Кіровоградської області. Як розповідає Орест Володимирович, там зйомки відбувалися на вузькоколійній залізниці. В справжніх телячих вагонах закривавлених і обдертих кобзарів везли на страту до Харкова. Особливо ці зйомки запам’яталися 13-річному Андрієві, який любив повештатись із хлопчаками старовинним паровозом.

— Після Гайворона нас возили у Костопільський район на Рівненщині. Там у гранітному кар’єрі знімали сцену масової страти кобзарів. Це була середина грудня, саме вирували снігопади, стояв мороз. Тож на місце зйомки ми навіть із першого дня не втрапили, бо трактор, який мав прочистити нам дорогу, замело, — пригадує пан Орест. — Важко було по тих снігах у хуртовину «йти на страту». Вдягнені ми були в легке лахміття, без шапок і рукавиць, бо саме в такому одязі знімались у жовтні. Але нічого, чаєм і кавою нас відігрівали — і здоров’я не підвело.

Пан Орест каже, що для нього зйомки стали неймовірно цікавим досвідом, адже дали змогу познайомитись зі справжнім кобзарем, зустрітись із давніми товаришами, з якими ще вчився в школі у Львові. Андрійко, який захоплюється історією, теж не приховує захоплення. Сім’я Кацюб із рідними та друзями вже не дочекаються прем’єри фільму, адже навіть Оресту Володимировичу й Андрію не відомі всі деталі картини. За їхніми словами, вже у вересні фільм покажуть на екранах.

Довідка

«Поводир, або Квіти мають очі» — україномовний фільм історичного жанру. Режисер і сценарист — Олесь Санін, оператор — Михальчук Сергій. В основі сюжету фільму — мандри Радянською Україною американського хлопчика й українського сліпого музиканта. Події фільму відбуваються на початку 1930-х років в УРСР — у драматичні часи індустріалізації, колективізації, голодомору та знищення інтелігенції. Американський підприємець Майкл Шемрок разом зі своїм десятирічним сином Пітером приїздять до Харкова і стають частиною радянської пропаганди. Якось американському підприємцю потрапляють до рук секретні матеріали, за що того вбивають, а його син стає випадковим свідком убивства. Пітеру дивом вдається втекти від переслідувачів — завдяки сліпому бандуристу Івану Кочерзі. Тим часом хлопчик пристає до сліпця і стає його поводирем. Узимку 1934 року незрячого Івана Кочергу разом із іншими кобзарями страчують під Харковом. Пітер лишається єдиним живим свідком тих трагічних подій.