Волинянин Іван Новицький Велику Перемогу зустрів на литовській землі

Коли розпочалася Велика Вітчизняна війна, Івану Новицькому заледве виповнилося 13 років, але, незважаючи на такий юний вік, довелося поповнювати ряди радянського війська. Практично підлітком відчув на собі всі грані військової підготовки, а трохи згодом довелося відчути й біль від ворожої кулі, відбиваючи на фронті напад німецьких загарбників.

Іван Пимонович Новицький народився в селі Хорлупи на Волині в звичайній сільській сім’ї. Пригадує, що до солдатських лав потрапив через свій високий зріст, бо документам у той час мало хто вірив. Отож довелося разом із чотирма односельцями їхати у далеку Саратовську область, щоб стати на службу в резервно-навчальному полку, що розташувався поруч із залізничною станцією Нікольський.

— Радянським солдатам у війну було нелегко. У Нікольському ми жили в бараках по 250-300 чоловік, спали на триярусних ліжках. Так як ми були запасним полком, то одежа нам діставалася чи з поранених, чи з мертвих солдатів, уся брудна, порвана, часто й попалена. По дрова доводилося ходити за 12-15 кілометрів. От візьмеш ту паличку, а сам уже ледве йдеш. Застали ми й голод, тож хлопці вмирали страшно. Пишуть, що в німецьких концтаборах помирали, то так само й у нас. Уранці після підйому нас виганяли на зарядку так надовго, щоб вистачило часу трупи повиносити з барака. Хоронити юнаків часто не було як і кому, тому взимку закопували просто в сніг, а як він розтавав, то всі бачили жахливу картину, — пригадує учасник бойових дій.

Трохи згодом юного волинянина перевели до навчальної снайперської роти. 30 хлопців і стільки ж дівчат щодня муштрували науці вбивати. Спати теж доводилося разом — у тісному бараку, голова до голови. Умови, в яких навчали майбутніх захисників, людськими назвати було важко.

— Видали мені якось черевики, то підошва одного була зроблена з пресованого паперу, а на другому її зовсім не було. Може, хто продав за стакан насіння... А мороз до 30 градусів тримався, то мусив так і ходити, щось там підв’язував, та й усе, — розповідає Іван Пимонович.

Та якось і йому терпець урвався, коли роті скомандували йти до бані за три кілометри у тріскучий мороз, — відмовився і вийшов зі строю. За це встряв у конфлікт із командиром роти і на додачу отримав ще й 15 діб арешту в холодній землянці.

— Їсти там давали через день, та й то якийсь чай. Холод був страшенний. Щоправда, рятувало хоча б трохи те, що на ніч ухитрявся пробиратись у барак, але на ранок мав повертатися на морозяну гауптвахту, — ділиться ветеран. — Коли я вийшов звідти, то був сама шкура і кості. На медкомісії мене зважили, сказали, що маса не відповідає зросту, тоді посадили на санки та повезли на станцію, щоб потягом відправити в госпіталь.

Щоб врятувати напівживого юнака, медики двічі робили йому переливання крові. Перебування в госпіталі було важким ще й морально: поранені солдати з фронту приходили цілими ешелонами, по три доби в палатах стояв стогін і сморід, потім одні вичухувались, а на зміну їм приходили ешелони з іншими.

З госпіталю разом із фронтовиками 16-річний Іван потрапив на пересильний пункт, а звідти його забрали у 128-й стрілковий полк під Шауляєм у Литві, в складі якого й воював до закінчення війни. Не раз доводилося відбивати атаки сильного противника.

— Такої армії, як німецька, не було і не буде. Чого варті лише їхня дисципліна, технічне оснащення — не те, що у нас. Уночі вони у рупори кричали, насміхаючись із нас, мовляв, рус, ми знаємо, що перемога ваша, але ми вас багато побили та ще поб’ємо, — розповідає захисник Вітчизни.

А вже незадовго до перемоги, в березні 1945 року, відбиваючи напад німців поблизу порту Клайпеда, Івана Пимоновича важко поранили, крім того, ще й ворожа міна поряд розірвалася.

Велику Перемогу він зустрів у тому ж порту, а тоді повернувся в Шауляй, потім — у Саратов. Після війни ще сім років присвятив військовій службі. Якось, приїхавши на Волинь у відпустку, якраз застав колективізацію і, побачивши, на що перетворюють село, вирішив більше туди не повертатися.

Демобілізувавшись, зумів прилаштуватись у Луцьку в секретній частині, потому отримав направлення на курси електромеханіків при хімічному заводі в Горьківську область у Росії. Закінчивши їх, приїхав до Ковеля, де пропрацював два роки. А потім доля закинула до Ківерців на залізну дорогу, де й відпрацював 37 років.

Нині Іван Пимонович мешкає в Ківерцях, залюбки ходить на зустрічі з місцевими ветеранами, намагається віднайти й товаришів по своїй 128-й стрілковій роті. Сивочолий дідусь із гордістю вдягає свій військовий кітель і демонструє старезний фотоальбом, де з чорно-білих світлин усміхаються йому фронтові друзі. Хай там що, а на життя не жаліється, але каже, що болить душа, коли бачить удаваних ветеранів, які лише ради виплати купують собі звання та медалі.