Олеся Вудвуд: «Кожен кінь — це індивідуальність»

Коні та кінний спорт уже давно завоювали серця багатьох людей. Якось кореспонденту «Відомостей» випала нагода познайомитись із представницею цього спорту Олесею Вудвуд. Дівчина присвятила коням уже більше 10 років. За цей час була учасницею та призеркою різних змагань і знайшла власний секрет успішної роботи з кіньми, котрий базується на терпеливості та розумінні.

Розповісти про своє захоплення Олеся погодилася винятково у конюшні. З упевненістю та без жодного ляку дівчина зайшла у денник до нового для неї коня, щоб підготувати його до виїздки. Виявляється, перш ніж почати працювати з конем, його потрібно почистити — це такий собі обов’язковий ритуал.

— Неважливо, вперше їхатимеш на цьому коні чи катаєшся на ньому постійно, а спочатку неодмінно маєш його почистити. Так ви налаштовуєтеся на одну хвилю, і бруд, який за ніч міг забитись у шерсть, не травмуватиме тварині спину, — пояснює Олеся. — Кожен кінь — це індивідуальність. Якось ми купили в одного циганського барона хорошого коня за смішні гроші — всього 300 доларів, а він виявився внуком олімпійського чемпіона. Кінь мав хороші спортивні дані, але дуже темпераментний характер. Спершу з агресією ставився до людей, а з усієї команди сприйняв тільки мене. За п’ять років спільної праці ми обоє досягли чудових результатів, саме він навчив мене розуміти коней. Кожен кінь, як і людина, все розуміє, вміє мислити і має почуття, просто це усвідомлюють не всі вершники, що часто заважає їм у досягненні хороших результатів.

Уперше Олеся потрапила в стайню, коли їй було лише трохи більше десяти років. І з цього часу коні стали невід’ємною частиною її життя. Хоча в сім’ї кінним спортом захоплювався дядько, вона не ризикнула, щоби він навчав. Тому перші кроки робила на конюшні, що поруч із Центральним парком у Луцьку, а згодом були й інші.

— Пам’ятаю, на одному з перших тренувань виїхала в поле на скакуні, який не звик програвати, тоді й відчула, що таке їхати на коні, але зі швидкістю автомобіля, — ділиться співбесідниця.

Хай який чудовий кінний спорт, але не варто забувати про безпеку, наголошує Олеся.

— Якось дядько посадив мене на свого нового коня, якого потрібно було об’їздити. Ми поїхали гуляти біля лісу. Кінь був досить спокійним, але його злякали діти, і він помчав. Я тоді вперше відчула, що таке бар’єр, що таке галоп і що таке перше падіння. Страх після цього був дуже сильним, кричала, казала, що більше в житті на коня не сяду, — ділиться дівчина. — Проте минуло кілька місяців, і я в захисному жилеті, шоломі, тримаючись за сідло, все-таки полізла на скакуна долати власні страхи. Бажання навчитись їздити верхи та більше не падати змусило продовжити заняття і розвинути своє хобі до професійного рівня.

І ось після цього випадку подолання перешкод так захопило дівчину, що кожного разу просила тренера ставити бар’єри все вище та вище, почала серйозно готуватися до змагань із конкуру, відпрацьовувати техніку.

— Конкур — це подолання спеціального маршруту з різними перешкодами. Тут передусім маєш думати і як правильно під’їхати до бар’єра, і який вибрати кут повороту, оптимальну точку відштовхування, адже треба врахувати, що в коня чотири ноги. Підготовка до конкуру — це важка праця як для вершника, так і для тварини, — каже наїзниця. — Крім конкуру, ще є виїздка — це вища школа верхової їзди. Дуже граціозний напрямок кінного спорту, тут вершник і кінь наче танцюють у парі, виконуючи різні елементи. Ще можуть бути скачки, які проходять на іподромі.

За словами Олесі, все починається з того, що наїзник має навчитися сидіти на коні так, щоб йому не заважати. Це перше правило. Далі тварин навчають спеціальній мові жестів, адже кожен рух ніг чи рук вершника — це сигнали для коня. В роботу тварин беруть уже з двох років, але повністю зрілим кінь вважається аж у вісім-дев’ять років. А весь цей період закладається величезна база знань, щоби кінь зміг потягнути все те, чого його навчатимуть далі.

— Якось мені довелося виступати на змаганнях на коні, якого готував дуже сильний і старший за мене хлопець. Це був великий німець, він мене зовсім не сприймав. Та що там, навіть не відчував на собі, бо що таке моїх 50 кілограмів для 800-кілограмового коня. На тренуваннях він мене везе куди хоче, всі сміються, а я мало не плачу від розпачу. А вже на змаганнях проїжджаю під трибуною і чую, як хтось каже: «А ця баба перша зніметься». Скільки в мене було злості, мене як підмінили! Я зібралась і таки змогла впоратись із конем, хоча ледве не вилетіла, долаючи півтораметровий бар’єр, але все-таки виборола друге місце, — каже Олеся. — Конкур їдеш у середньому одну хвилину, але за цей час згадується все. І так багато, що дивуюсь, як у голові стільки поміщається.