Художниця Небо Міріам помічає красу в буденних дрібницях

Здавалось би, що цікавого в траві, в камінні, в сонці? Напевно, нічого особливого. Проте зовсім іншу думку має луцька художниця Тетяна Витрикуш, що більш відома під псевдонімом Небо Міріам. Умінням особливо дивитися на буденні речі, помічати красу в дрібницях і відображати це на своїх полотнах мисткиня захопила багатьох.

— Коли ти довго на щось дивишся, вивчаєш, то можеш у кожній травинці побачити весь світ. У промінчику, в камінні, в усьому є окреме життя, — ділиться Небо Міріам. — Мене багато що надихає, майже весь час і від усього черпаю натхнення. На створення картини «Сонце» надихнуло просте споглядання нашого світила. Я дивилася на нього, і мені хотілося його відтворити, обов’язково яскравим, щоб передати енергетику, з жаром усередині, щоби показати і певну його жорстокість.

Уперше свою творчість дівчина насмілилася показати на художньому конкурсі «Проба». Спеціально для нього написала свою першу картину, бо до того реалізовувала свої вміння хіба на шкільних партах чи підручних матеріалах.

— Я зобразила ліхтар, який літає у небі, та вухо в стіні. Думала, з картини всі сміятимуться, бо публіка зібралась неабияка. Коли ж дісталися до моєї роботи, я чекала, що зараз посиплються негативні коментарі. Але, на моє здивування, журі дуже сподобалося, бо робота виділялась із-поміж інших. Тоді я посіла друге місце і вирішила, що буду малювати, — розповідає Тетяна.

Небо Міріам практично художник-самоучка і дотримується принципу, що краще за самонавчання немає нічого.

— У мене була вчителька, яка показала мені техніку малювання олівцем, дала певну основу, а все інше було не так важко. Якщо ти сам себе виховаєш, то матимеш свій неповторний стиль, зможеш більше, ніж інші. Тож я теж хочу виховати себе самостійно, — каже дівчина. — Не маю я й вищої освіти. Мені вистачило навчання ландшафтному дизайну в училищі. Я провчилася там три роки, але це мені нічого не дало. Не пам’ятаю нічого з того, що там учили. Таке от навчання…

Мисткиня розповіла, що з великих художників для неї найцікавіші Едвард Хоппер і Казимир Малевич. Перший захопив Тетяну цікавою колористикою та контрастністю робіт, другий цікавий своєю філософією, баченням мистецтва. Загалом для художниці нині близький по духу футуризм, але пошуки себе в мистецтві вона не припиняє. Присвячуючи йому практично кожну хвилину свого життя, мріє мати ще більше виставок і почуватись у світі художників як риба у воді.

До речі, виставок, до того ж із досить оригінальним підходом, у художниці було чимало. Вона не чекає, поки якийсь добрий дядечко-меценат дасть на це грошей чи якась солідна галерея запросить у свої стіни, а захоплює глядача практично скрізь, де це можливо. Чого варта виставка «Донести», коли більше десятка молодих людей у чорних мантіях несли картини вулицями міста, демонструючи їх перехожим і завсідникам місцевих кафе. Не менш цікавою була й презентація полотен у вікнах закинутого готелю в серці міста. Картини під небесами змушували лучан піднімати голови догори.

— Ідей для наступних виставок дуже багато, їх уже треба записувати, — ділиться Небо Міріам. — Але це фінансово дуже важко. Пам’ятаю, я витратила кілька тисяч на виставку «Донести», левову частку потягнуло виготовлення полотен. Мистецтво в Україні дуже дороге в плані матеріалів. А в Польщі набагато дешевше. Тому хочу трохи за кордон вирватись, хоча б свою виставку там провести.

Попри те, що Тетяна серйозно взялася за написання картин лише два роки тому, її роботи вже охоче купують як в Україні, так і за кордоном. До того ж їй пощастило мати персональну міні-галерею в одному рекламному агентстві. Попри те, що багато малює на продаж, художниця каже, що є картини, які продавати не хочеться, бо вони їй як рідні.

 — Картини важко продавати, це як книжки передаровувати: дуже не хочеться відмовляти собі в своїх речах. Одна з таких — «Чеширський кіт». За основу я взяла образ кота з фільму «Аліса в Країні Чудес» і намалювала його по-своєму, в ближчій мені кольоровій гамі. Так, очі я малювала цілу ніч. Детально штрихувала їх, щоб передати об’єм, глибину погляду, — повідала вона.

Для себе в житті юна й амбітна художниця ставить програму максимум.

— Мені всі кажуть, що художники не можуть бути фінансово незалежними, а я хочу довести протилежне — можуть, — каже мисткиня. — Просто треба щодня працювати, не відволікатися, мати сотні робіт, виставлятися, брати участь у проектах, не мовчати, рекламувати себе, продавати роботи. Щоб усе встигнути, я з пензликом і фарбами працюю щодня та щоночі. От на Новий рік згрішила: аж два тижні не бралася за полотна. Але зазвичай маю за правило щодня хоча б трохи віддавати себе написанню картин.