Американська родина всиновила двох українських дітей і переїхала жити у Рованці

Сьогодні у дитбудинках України перебуває близько 90 тисяч дітей. Більшість складають так звані «соціальні сироти», у яких живі батьки. Здебільшого батьками таких дітей є наркомани, алкоголіки. Часто-густо малюки невиліковно хворі. І єдиний шанс знайти для них сім’ю — дозволити іноземне усиновлення. У нашій країні до нього ставляться по-різному: одні вважають, що іноземці усиновлюють маленьких українців винятково задля своєї вигоди, інші — що вони дають дітям шанс на нормальне життя. Кореспондент «Відомостей» мала нагоду поспілкуватися з американською сім’єю, у якій уже майже 10 років виховуються діти з України.

Сім’я Хіларі та Мішель Ліндів із Вашингтона проживає на території нашої держави впродовж одинадцяти років. Спочатку вони мешкали у Києві, останні ж п’ять років живуть у селі Рованці під Луцьком, де мають будинок. У нашу країну американці приїхали з релігійною місією. Оскільки їхня рідна донька на той час уже була дорослою і залишилася жити у США, подружжя Ліндів вирішило всиновити українських дітей. Як зізналася Мішель, у них було достатньо любові у серці, щоби поділитися нею. Згідно з українським законодавствам, після оформлення належних документів американська родина отримала доступ до банку даних дітей, які підлягають усиновленню.

— Коли ми прийшли туди, нам показали багато справ, — пригадав ті дні Хіларі Лінд. — Малюки були чудові, проте «не наші». Ми переглянули і сказали, що нам ніхто не підходить. Уже хотіли з Мішель іти, як працівник департаменту зупинив нас і показав іще один альбом. На першій же сторінці ми побачили Рейчел і відразу зрозуміли, що вона — наша донька.

На момент, коли Хіларі та Мішель приїхали до Білгород-Дністровського інтернату, що в Одеській області, Рейчел уже було шість із половиною років. Нині 15-річна дівчина розмито, але пам’ятає своє життя у сиротинці.

— Пам’ятаю, що я багато працювала, прала собі речі руками, мила посуд, — пригадує Рейчел (до речі, єдина із сім’ї Ліндів, яка володіє російською мовою). — А потім мене взяли у сім’ю. І якось відразу ми поїхали вибирати мені братика. Нікові тоді було два роки.

Братика Рейчел, дворічного Ніка, американська родина знайшла у Луцькому будинку дитини. Сьогодні Нік уже 10-річний хлопчик. Разом із родиною він часто приїздить в облцентр у Будинок дитини. Тут він бавиться з малечею, хоча зовсім не розмовляє ні російською, ні українською мовами. Тим паче, не пам’ятає часу, коли сам був вихованцем цього закладу.

— Ми отримуємо освіту вдома за американською системою, — відповіла на запитання про їхню освіту Рейчел. — Нас вчить мама. У неї є 25 років учительського стажу. Серед предметів, які вивчаємо, — англійська мова та література, світова історія, математика.

Раз на два роки родина їздить у відпустку до Америки.

— Ми вже знайомі з нашою старшою сестрою, вона медсестра, — пригадує поїздки до Америки Рейчел. — Із нашими бабусями та дідусями. Люди мені там дуже подобаються. Та їсти їхні продукти я не можу. Американська їжа дуже відрізняється від нашої. Картопля, помідори у них мають зовсім не той смак, що у нас.

До слова, Мішель і Хіларі також більше до вподоби українська їжа. Пояснюють, що вона більш натуральна. Мішель, попри загальноприйняту думку, що американці полюбляють харчуватися у фаст-фудах, віддає перевагу домашній кухні.

— Дуже люблю готувати і балувати свою родину чимось смачненьким. Сама печу хліб. Готую страви як американської, так і української кухні. Особливо ми любимо червоний борщ. Роблю консервацію на зиму. Фірмова закрутка — варення з винограду, — розповіла Мішель.

Діти ж, Рейчел і Нік, були одностайні щодо своєї улюбленої маминої страви — картопляні млинчики, по-нашому — зрази.

На фото: Американська сім’я — часті гості у Будинку дитини

Мішель і Хіларі кажуть, що хотіли би ще усиновити дитину. Проте вік уже не дозволяє це зробити. Що ж до свого повернення в Америку, то родина це питання наразі не розглядає. Адже діти, коли підростуть, іще повинні будуть зробити вибір — залишатися громадянами України чи прийняти американське підданство.