Брати Литвини мало не живуть у танцювальному залі

Гуляючи влітку центром Луцька, важко було не помітити банду хлопців, що танцювали просто неба. Їх усі звикли називати брейкерами. Та юнаки ображаються на таке і кажуть, що вони бі-бої, а те, чим вони займаються, називається бі-боїнгом. Особливо запам’яталися близнюки, які, танцюючи, виробляли щось неймовірне. З одним із них «Відомостям» вдалося поспілкуватись.

Із Олегом Литвином ми зустрілись у тренувальному залі. Саме там, за словами хлопця, він практично живе.

— У залі я проводжу весь свій вільний час: уранці я тут, потім їду на пари, після них приїжджаю сюди, лише ночувати — додому. Якби не танці, брата я б узагалі не бачив, бо ми навчаємося на різних факультетах і в різні зміни, — ділиться парубок.

Олег і Дмитро втягнулись у бі-боїнг, коли їм було по 17 років. Першим ним зацікавився Дмитро, котрий якось побачив у дворі, як танцює сусід. Коли хлопці вперше завітали в танцювальний зал, то були в захопленні від атмосфери, яка там панувала, від ставлення людей одне до одного.

— Першим нашим тренером був Андрій Онопрієнко із команди «Iron city», — розповідає Олег. — Саме він навчив нас базових рухів, віддав нам частинку себе. І вже на цій основі ми почали розвиватись як бі-бої. Потім ми тренувались у Олександра Філіна, а згодом — в Андрія Дацюка. Коли відчули, що перебуваємо на хорошому рівні, ми з хлопцями створили свою команду з п’ятьох бі-боїв, але вона проіснувала недовго, бо багато хто почав покидати танці.

Через те, що кістяк розпадався, хлопці з «Iron city» вирішили на своїй основі створити команду з молодих бі-боїв, яку символічно назвали «Iron kids». До цієї команди увійшли Олег, Дмитро та ще троє бі-боїв.

Саме їх разом із «Iron city» можна було практично кожного літнього вечора побачити поблизу Театрального майдану.

— Так, у центрі міста ми виступаємо вже кілька років, основна мета — залучити більше людей до хіп-хоп культури, до бі-боїнгу. Також своїми виступами ми збираємо кошти, щоб поїхати на якийсь потужний фестиваль. Але цьогоріч вирішили заробити на проведення фестивалю у нас, у Луцьку, щоби бі-бої зі всієї країни побачили, що і як у нас, — повідав Олег.

Хлопець розповів, що він із командою — часті гості в нічних клубах, буває, і на корпоративи запрошують, а одного разу взагалі довелося виступати на весіллі.

— Комерційні виступи в клубі  легкі: ти танцюєш кілька хвилин — і все. А от провести чотири години на вулиці вже важче. За цей час неймовірно втомлюєшся, адже віддаєш усього себе, а від публіки не завжди отримуєш віддачу енергії. Хоча іноді трапляються такі глядачі, що виступати дуже легко. Зауважу, щороку все важче здивувати людей. Якщо колись усі були в захваті від одних лише обертів на голові, то зараз мусиш вигадувати щось нове, цікавіше, екстремальніше, а це хороший поштовх до саморозвитку, — ділиться бі-бой.

Звісно, щоб кілька годин танцювати і виконувати різні трюки, потрібна непогана фізична підготовка. Та Олег запевняє, що для цього ніхто з хлопців спеціально не відвідує тренажерний зал і годинами не висить на турніках. Каже, щоби тримати себе у формі, достатньо просто старанно відпрацьовувати різні танцювальні рухи, постійно тренуватись.

Саме постійну працю хлопці вважають секретом успіху. Тренуватись, тренуватись і тренуватись — тоді буде результат, кажуть вони. Ще один важливий момент — відвідувати фестивалі, постійно брати участь у батлах.

— Саме на фестах я шукаю натхнення. Там завжди неймовірний дух, який спонукає до творчості. Адже батли — це майже 100% імпровізація,  тут немає ніякої постановки, і це надихає. Крім того, відвідуючи змагання, ти набираєшся досвіду, вдосконалюєшся, — зазначає Олег.

У дорослому житті єдиний варіант заробляти танцями — це стати дуже відомим, відкрити свою школу. Та це дуже важко і вдається не всім. Але запасний варіант потрібно мати.

— Навчаюся на прикладній лінгвістиці. Мені це теж подобається. Брат вчиться на економічному факультеті. І в нього ще більше, як у мене, прагнення мати свою школу, а не бухгалтерськими справами займатись, — розповідає юнак.

Зараз для хлопців танці — це їхнє життя. Попри те, що Олег вчиться на прикладній лінгвістиці, а Дмитро — майбутній економіст, бі-боїнг покидати вони не збираються.

— Для мене це не робота і навіть не хобі, я цим дихаю, я цим живу, — ділиться Олег. — Хоча моя майбутня професія мені теж до душі. Можливо, це буде такий собі запасний варіант, адже заробляти танцями вдається далеко не всім. А от мій брат налаштований щодо цього серйозніше, він мріє мати свою танцювальну школу та працювати у цій сфері.