Я хочу, щоб ви були моєю мамою

Просила десятирічна дівчинка лучанку Ларису Климчук, у сім’ї якої було двоє власних дітей

Подружжя Климчуків із Луцька ніколи не думало, що виховуватиме чужих дітей, адже у їхній сім’ї росло двійко своїх. Одначе доля розпорядилась інакше — вони стали прийомними батьками двом дівчаткам. Сьогодні старша, Ірина, яка потрапила у сім’ю в десять років, — уже студентка першого курсу педагогічного коледжу, а Тетяна, учениця четвертого класу, живе тут із п’яти років.

Варто зауважити, що у Луцьку є чотири прийомні сім’ї, з яких Климчуки — найстарші.

— Раніше Ірина була під опікою у Юрія та Лариси Климчуків, — пояснює нам головний спеціаліст відділу соціальної роботи, відповідальна за супроводження прийомних сімей Луцького міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей і молоді Галина Прищепа. — А коли вони взяли меншу дівчинку, постало питання оформлення сім’ї як прийомної, бо в одній родині не може бути дві форми влаштування дітей.

Галина Прищепа коротенько переповіла історію створення цієї сім’ї. Виявляється, старша донька Климчуків Ольга, ще коли навчалася в 11 класі, була волонтеркою й відвідувала інтернат, що на вулиці Дубнівській, де займалася з дітками у спортивному клубі. Там, спостерігаючи за вихованцями, помітила дівчинку, яка, на відміну від інших, на вихідні чи канікули не їхала додому.

— Дитина з дуже складною долею, — розповідає Галина Олексіївна. — Вона жебракувала, жила на вулиці, була змушена просити копійки, щоб потім мати мала за що купити пляшку. Ночувала у під’їздах, вкривалася килимками, щоби не змерзнути.

Саме цю дівчинку Ольга вирішила запросити до себе додому в гості, попередньо попросивши дозволу в матері.

— Ми їй тоді накупили польських кольорових колгот, одягнули її, — пригадує події восьмирічної давності мама цієї великої сім’ї Лариса Іванівна (тата на момент, коли відвідали їхнє помешкання, саме не було вдома. — Авт.). — Вихідні пробула Ірина в нас і каже: «Можна, я до вас іще раз приїду?». Відповідаю: «Добре». Вона поїхала, а у середу вже знову тут. «То ще ж до суботи довго, а вихователі знають, що ти тут!?» — запитувала її тоді. Ми з нею уроки зробили, а зранку відвела на маршрутку, кажу: «До суботи». А на вихідні вона знову до нас гайнула. Кажу: «Привези форму, я тобі виперу». Вона привозить піджак, певно, 52-го розміру, такий довгий рукав, що п’ять разів загортався, але вона ним дуже дорожила. «Давай його викинемо, новий пошиємо», — кажу. А вона вперлася: «Ні». Я випрала його, але все одно форму пошила нову, з сарафаном. Мобільний телефон їй подарували. Прошу: тільки-но доїдеш до інтернату, передзвони. Чекаю годину, дві — нема дзвінка, сідаю на тролейбус — і на Дубнівську. Думаю, не дай Бог, що сталося. Приїжджаю, а в класі вчителька, Іра з мобілкою, а довкола неї діти позбиралися, бо тоді ще мало хто мав такі телефони… Потім Ірина приїжджала майже щодня до нас із інтернату на ніч. А якось прийшла і каже: «У нас буде свято весни, і я дуже хочу виступити, але потрібна бальна сукня. Кажу: «Добре». Ми пішли на базар, купили їй салатове плаття, Оля зачіску їй зробила. Ще потрібно було приготувати улюблену страву. То ми зробили салат «Ромашка», і Оля її повезла. Тоді Ірина посіла перше місце, стала «Міс весна», зал плакав…

— Ірина до нас приходила і з часом почала просити, щоби взяли її у сім’ю, — продовжує Лариса Іванівна. — «Ми не можемо тебе взяти, — відповідала, — ми ж чужі люди». А потім мене з чоловіком викликали директор і завуч інтернату й запропонували стати Ірині опікунами, мовляв, ви добре до неї ставитеся, вона одягнута, почала вчитись. Я ще вагалася. Проте одного разу приходжу додому — сидить Оля, мій чоловік, й донька серйозно так до мене: «Мамо, нам треба поговорити. Давай Ірину візьмемо, інакше її заберуть у дитбудинок, бо родичів у неї нема. Якщо ти не хочеш, то я сама її заберу».

Так Ірина опинилася у сім’ї Климчуків. Як розповідає мама, у свої десять років вона відставала у розвитку, бо не знала навіть кольорів, не могла визначити, яка зараз пора року, котра година. Тому перші два роки, за словами Лариси Іванівни, їм довелося з нею помучитися у плані уроків. Однак дівчині вдалося наздогнати навчальну програму, вона закінчила 26-ту школу з хорошими оцінками, крім того, була лідером у класі, бо мала організаторські здібності.

Мабуть, бажання допомогти таким, як вона, й спонукало Ірину обрати професію педагога, тому й пішла навчатись у педколедж. А ще вона, як колись і рідна донька Климчуків Ольга, допомагає діткам із притулку в Рожищі. Саме звідти сім’я взяла на виховання другу дівчинку, Тетянку.

— Оля вийшла заміж, живе окремо, у неї росте синочок, — розказує мама Лариса. — А Іра каже: «Чого я буду сама? Давайте візьмемо мені сестричку». Так Тетянка, їй мало виповнитися п’ять рочків, потрапила до нас. Ось подивіться фото, якою вона була (показує знімок, де уся їхня родина та маленька Тетянка): схожа на хлопчика, без зубів, із вавками на личку, майже не говорила.

Поки розмовляли, зі школи повернулася Тетяна — гарненька струнка дівчинка з довгим чорнявим волоссям, заплетеним у косу. Запитуємо, як навчання, хто допомагає робити уроки.

— Мама або Іра, — відповідає.

— А на якісь гуртки ходиш?

— Минулого року на танці ходила, а цього піду на хор, — похвалилася.

Під час бесіди час від часу нас відволікав, граючись машинками на підлозі, п’ятирічний Юрко.

— То ви ще й онука виховуєте? — цікавимося у Лариси Іванівни.

— Ні, це мій син, — відповіла, неабияк здивувавши нас.

Мабуть, у винагороду за доброту подружжю Климчуків Бог подарував третю рідну дитину. Пані Лариса розповіла, що народжувала майже одночасно зі своєю старшою донькою. От так і вийшло, що дядько та племінник — однолітки.

Довідково

Не кожна подружня пара чи одинока людина можуть створити прийомну сім’ю. По-перше, вони мають бути забезпечені житловою площею. Адже дитина мусить мати свій простір. Друга вимога — матеріальна забезпеченість. Необхідні документи про сукупний дохід не менший, аніж розмір прожиткового мінімуму на кожного з членів проживання. Не можуть стати прийомними батьками люди, які мали конфлікти з законом, кримінальне минуле, за станом здоров’я. Також є вікове обмеження: дитина має досягти повноліття до того, як прийомні батьки вийдуть на пенсію.

— Після «паперових» перевірок, — розповідає Галина Прищепа, — соціальні працівники вивчають умови проживання потенційної прийомної сім’ї. І лише тоді претенденти проходять навчання в обласному центрі соціальних служб для сім’ї, дітей і молоді.

Варто зауважити, що у прийомних сім’ях на діток нараховується соціальна допомога у вигляді двох прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку й одному з батьків виплачується 35% від загальної суми, нарахованої на діток.

Якщо ваша родина бажає мати дитину, але з якихось причин вагається, досвідчені спеціалісти Луцького міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді допоможуть з оформленням документів, проходженням відповідного навчання. Їх адреса: м. Луцьк, проспект Соборності, 18 (РАЦС, 2-й поверх), тел. 25-60-42.