Відмовивши в опіці рідному дядькові, український суд віддав 12-річного Богдана на усиновлення в Америку

Історія 12-річного Богдана Мазурка — це історія про те, як чиновники, прикриваючись законом, можуть кардинально змінити життя простої людини. Бо їм, бачите, держава дала повноваження. А яка держава дає повноваження забирати дитину з рідної сім’ї, де про неї піклуються і люблять?

З сім’ї забрали через ремонт у квартирі

Знайомство «Відомостей» із лучанином Миколою Пахолюком відбулося наприкінці 2008 року. Тоді чоловік звернувся в редакцію зі своєю бідою: його позбавили прав опікунства над 8-річним племінником Богданом. Як розповів пан Микола, він став офіційним опікуном свого племінника Богданчика у 2003 році, коли мати малого, рідна Миколина сестра, була визнана судом недієздатною через захворювання. Батько ніколи з сім’єю не жив і був позбавлений прав на сина. Тож дядько став дитині найближчим родичем. Тим паче, що від народження хлопчик жив разом із ним під одним дахом. Микола водив його в дитячий садочок, «маленьку школу» при Будинку школяра, в художню школу. Щоб небіж отримав хорошу освіту і досконало володів англійською мовою, з вулиці Львівської возив його в інший кінець міста — у спеціалізовану 5-ту школу. Дядько з племінником багато подорожували: є фото, де вони разом у Києві, Львові, Почаєві. Одне слово, жили не гірше за інших. От тільки татко Коля, як називав його Богданчик, мав свою думку стосовно виховання малого та не приховував її у школі. Наслідком стало те, що умовами проживання та виховання Богдана зацікавилися відповідні служби. Комісій було декілька, в різний час, але висновки майже однакові: дитину потрібно негайно вилучити від опікуна, бо той «миє хлопчика у мисці», в квартирі «нема шафи для верхнього одягу, і він розвішаний на цвяхах по стінах прямо над ліжком», а «з кухонних меблів у помешканні є лише маленька шафа, старий малогабаритний порожній холодильник, газова плита»… Сам Микола Пахолюк пояснював це тим, що робить у квартирі ремонт. З іншого боку, багато дітлахів живуть у значно гірших умовах. Та й рідні батьки-пияки не завжди знають, їла чи ні їхня дитина. Але ж дітей у них ніхто не забирає. А Миколу Пахолюка позбавили прав опікунства «за неналежне виконання обов’язків». Окрім побутових умов, члени комісії зазначили в акті, що «у дитини нема хорошого прикладу для наслідування, вона має обмежене коло спілкування з ровесниками». Щодо останнього, то сам Богданчик при зустрічі з кореспондентом «Відомостей» іще до потрапляння в інтернат, перебуваючи у Рожищенському притулку, сказав: «Мені нецікаво гуляти в дворі. Замість того, щоб крутитися біля розритих бордюрів чи поламаної гойдалки, краще посиджу за комп’ютером чи пограюся з автоматичним роботом, якого дядя Коля купив…».

Щодо стосунків у сім’ї, самі члени комісії у 2008 році в акті записали: «зі слів дитини з’ясовано, що авторитетом для неї є мама», «зі слів Богдана відомо, що по допомогу він звертається до мами…». Звідси робимо висновок, що сам Богданчик був задоволений своїм життям: він любив своїх рідних, а вони — його.

Довести у суді, що чиновник неправий — нереально

Волею дядь і тьоть зі служби у справах неповнолітніх і за рішенням судів усіх рівнів малий опинився у Володимир-Волинському спеціалізованому школі-інтернаті. Добре йому там було чи погано — судити не нам. Інтернат є інтернат. І у будь-якому разі люди, які просто виконують свою роботу, хай навіть дуже добре, ніколи не замінять рідної домівки.

Микола Пахолюк вирішив боротися за право виховувати племінника. Були суди у 2009-му, 2012 роках. У редакції є їх рішення. Всі вони написані як під копірку: «позивачем не надано переконливих доказів, які б свідчили, що з моменту ухвалення рішення про звільнення його від повноважень опікуна малолітнього Мазурка Богдана змінилося його матеріальне становище, побутові умови чи ставлення до самої дитини, що надало б йому право бути поновленим у опікунських правах», «…суд враховує і ту обставину, що чинним законодавством не передбачено поновлення опіки, попередньо скасованої судом щодо самої дитини».

От тут би хотілося зупинитися окремо на деяких моментах і пояснити читачеві нюанси нашого судочинства.

Річ у тому, що, приймаючи рішення, суд мав би брати до уваги аргументи як сторони позивача (у цьому разі — Пахолюка Миколи), так і сторони відповідача (Луцької районної райдержадміністрації, яку репрезентували представники служби у справах неповнолітніх). Насправді ж брали до уваги аргументи лише чиновників. Це не голослівно сказано. Журналіст «Відомостей» була на одному з таких судових засідань у Луцькому міськрайонному суді 25 грудня 2009 року. Так от, суддя взяла до уваги свідчення представників служби, які вказали, що у «квартирі обмежений доступ сонячного світла, у ванній кімнаті відсутні речі індивідуальної гігієни (мило, зубна паста і щітки, пральний порошок), нема постільної білизни». Чиновники неохоче, лише після уточнювальних запитань, визнали, що пан Микола встановив нову газову плиту, закінчив ремонт у ванній. Тобто, по суті, усунув ті порушення, через які Богдана віддали в інтернат. Та й сам хлопчик у суді повністю спростував слова чиновників щодо побутових умов. Він розповів, якого кольору в нього пошивки та підковдра, яка у нього зубна щітка, що він їсть, коли приїздить у гості до дядька. І найголовніше — Богдан сказав, що хотів би жити вдома у Луцьку. Незважаючи на все це, суддя пояснення неповнолітнього Мазурка Богдана до уваги не взяла, «оскільки, як встановлено на судовому засіданні, напередодні судового розгляду Пахолюк М. О. відвідував Богдана в інтернаті, озвучував йому можливі запитання в суді та відповіді на них». Скажіть, будь ласка, як дядько міг передбачити, що хлопчика привезуть на суд, дозволять йому свідчити, а тим більше, про що запитуватимуть? І чому суд навіть не звернув уваги на той факт, що чиновники служби у справах дітей підтасовували факти, а то й давали відверто брехливі свідчення? Таких питань безліч. Але відповідь одна: суд і не міг винести рішення на користь Миколи Пахолюка, тому що, згідно з законом, людина, яку позбавили прав опікунства, не може бути у них поновлена стосовно тієї самої дитини. Абсурд, який довів до того, що маленького громадянина України усиновили у США. І це у той час, коли рідний дядько продовжує боротьбу за племінника в українських судах. До речі, самого Богдана більше на жодне судове засідання не привозили. Приносили лише письмовий акт про заслуховування думки дитини, в якому хлопчик «висловлював бажання продовжити навчання у Володимир-Волинській спеціалізованій школі-інтернаті».

В Україну Богдан може повернутися через шість років

Про те, що Богдана хочуть віддати в іншу сім’ю, пан Микола говорив ще у 2008 році.

— Богданчик — вихована, розумна, слухняна та неконфліктна дитина, — розказував дядько у редакції.

Проте доказів він жодних не мав. І ось минулого тижня пан Микола приніс у редакцію відповідь за підписом начальника управління освіти і науки Волинської ОДА Олександра Хомича, у якій написано, що, «згідно з рішенням Володимир-Волинського міського суду, яке набрало чинності 01.09.12, Мазурка Богдана Олександровича усиновлено. Відповідно до акта про вибуття дитини у сім’ю, Мазурка Б. О. передано усиновлювачам».

Відчаю Миколи Олександровича не було меж.

— Вони його в Америку віддали. Спочатку на оглядини возили, а тепер узагалі віддали. Що буде там із дитиною? Я буду боротися, хочу повернути Богдана назад в Україну.

Як так вийшло, що 12-річну дитину віддали на усиновлення іноземцям, незважаючи на постійні судові розгляди про поновлення опіки над Богданом, якої добивається рідний дядько?

— Дитину поставили на облік із усиновлення ще у 2008 році, — пояснила начальник служби у справах неповнолітніх Волинської ОДА Алла Онищук. — Процедура перебування така: місяць дитина стоїть на обліку в тій службі, яка його на нього поставила, далі анкета передається у районний банк даних дітей, які мають підстави для усиновлення, потім ми передаємо анкети у Державний департамент усиновлення і захисту прав дитини, і вона перебуває на обліку в них. Після річного терміну перебування у держдепартаменті анкета дитини потрапляє у відкритий банк даних, доступ до якого мають іноземці. Тобто ми в області не впливаємо на рішення про іноземне усиновлення. Хочу наголосити, що без згоди самої дитини на таке усиновлення жоден суд не винесе позитивне рішення. Богдан таку згоду дав.

Пані Алла визнала, що 12-річних дітей навіть іноземці усиновлюють рідко. Щодо статистики, то у банку даних на усиновлення перебуває до 600 дітей із Волині. Богдан став п’ятою дитиною, якого вподобала іноземна сім’я цього року.

— Ніхто дітей на оглядини в Америку з приводу всиновлення не возив, — спростувала звинувачення Миколи Пахолюка Алла Онищук. — Богдан не був знайомий зі своїми теперішніми батьками. Жив у зовсім іншій сім’ї, навіть у іншому штаті.

Світло на історію іноземного усиновлення дещо пролив директор Володимир-Волинської школи-інтернату Валентин Вірковський.

— Ця американська сім’я хотіла всиновити зовсім інших дітей — Антона і Юлю, братика та сестричку. Вони під час поїздки до Америки проживали у них. Але діти не дали згоди. А американці вже виготовили всі документи. Тому вирішили приїхати і підібрати собі іншу дитину. Вибір упав на Богдана. До речі, цими днями хлопчик вийшов із нами на зв’язок. У нього все добре. Він відвідує там школу, є членом футбольної команди.

Пан Вірковський зазначив, що в сім’ї усиновлювачів є свої діти. Люди забезпечені матеріально. Чоловік навіть дисертацію пише, темою якої є діти з особливими потребами. На запитання, чи не стане Богдан просто піддослідним, директор інтернату відповів:

— Ну що ви! Богдан — нормальна, дуже розумна дитина.

З іншого боку, це тут, в Україні, Богдан — нормальна дитина. А може, в Америці всі наші діти є дітьми з особливими потребами, тим паче, що мама Богдана визнана недієздатною? Цього, звичайно, зараз ніхто не скаже.

Наразі для рідної сім’ї Богдана може бути втішним той факт, що до 18 років хлопець залишатиметься громадянином України. Повертатися йому додому чи ні — таке рішення він прийматиме самостійно. До повноліття нагляд за тим, як дотримуються права Богдана, здійснюватиме консульське представництво України у США.

От тільки хто дав право чиновникам позбавляти хвору матір у майбутньому підтримки свого сина? Адже недієздатна людина потребує опікунства. Колись таким опікуном міг стати син. Тим більше, що у нього з матір’ю до втручання у їхнє життя «добрих» людей були гарні стосунки. Хто опікуватиметься хворою жінкою? Держава?