За три роки «Волиньторф» припинить виготовлення торфобрикетів

Якщо не внести зміни до Земельного кодексу, 400 працівників підприємства опиняться без роботи, а Маневиччина втратить головного платника податків.

120 тисяч тонн торфобрикетів, які за рік виготовляє державне підприємство «Волиньторф», становлять левову частку в загальноукраїнському показнику. Загалом із 36 заводів, які раніше славилися виробництвом торфобрикетів, залишилося всього п’ять, причому стабільно працюють два «Волиньторфу» й один у Рівненській області. Проте і їх робота під загрозою. Проблема у недолугому законодавстві, яке ще десять років тому через зміни у Земельному кодексі фактично заборонило видобуток торфу. Керівник «Волиньторфу» Іван Киричик надії не втрачає, попри те, що земельних відводів, отриманих іще до внесення змін у законодавство, вистачить усього на якихось три роки. Детальніше про це, приватизацію, чутки про яку ходили до останнього часу, та загалом про роботу підприємства «Волиньторф» дізнавалися «Відомості».

Середина вересня традиційно вважається закінченням сезону заготівлі торфу. Всі наступні місяці аж до травня працівники трудитимуться над його переробкою. Нам вдалося побувати на полях, де заготовляли останні партії торфу. Робота ця потребує значної кількості масивної техніки. Адже зробити з ділянки покладу торфу, яка засаджена деревами та кущами, рівненьке поле без жодної бур’янини людським рукам не під силу. До всього ж треба ще прокласти колію з місця видобутку до заводу й облаштувати зручний доїзд великогабаритної техніки.

Після видобутку торф на полі вантажать у спеціальний транспорт, який підвозить його до заводу. Там сировина потрапляє на транспортери, які доставляють її до переробного цеху, де вона очищується та зазнає термічної обробки. В покладі торф містить до 80% вологи, та шляхом переробки з нього «вибивається» добра її половина. Все це відбувається механізовано, а от пакують готові торфобрикети вже вручну. Щоправда, за словами Івана Киричика, акуратно запакованими брикети йдуть на експорт, по Україні ж вони роз’їжджаються без упаковок, що трохи дешевше. Загалом 70% продукції «Волиньторфу» забезпечує потреби українських споживачів, решту через неможливість реалізації в Україні доводиться експортувати.

— Торфобрикети по праву вважаються хорошою альтернативою газу, — розповідає Іван Миронович. — Дві тонни торфобрикету — це те ж саме, що тисяча кубічних метрів газу. Проте ціна різниться. Для юридичних осіб, якщо я не помиляюсь, один кубометр газу коштує 4,7 тисячі, тоді як тонна торфобрикету — 450 гривень. Наше підприємство забезпечує практично усю бюджетну сферу області — школи, лікарні. Також постачаємо продукцію і в сусідні області, зокрема в Рівненську, є замовлення і на Сумщину. Близько 30% нашої продукції йде на експорт — до Польщі, Угорщини, Словаччини, Чехії, Німеччини, Італії. Три роки тому співпрацювали зі шведами.

На фото: Ось так виглядає процес збирання торфу

Підприємство й надалі може нарощувати об’єми виробництва, збільшувати географію постачання торфобрикетів і наповнювати казну району та сільських рад — аби лише була впевненість у майбутньому. До слова, за минулий рік до бюджетів усіх рівнів сплачено 5,148 мільйона гривень податків. У районній казні податки «Волиньторфу» складають 80% усіх надходжень.

— Розробка торф’яних родовищ — це для нас найбільша проблема. У 2002 році були внесені зміни до Земельного кодексу. В них ідеться про те, що родовища залягання торфу завглибшки більше метра чи попередньо осушені вважаються особливо цінними землями. Насправді це не так. Ми співпрацюємо з науковцями Інституту ґрунтознавства й агрохімії імені О. Н. Соколовського, були дослідження на землях, на які ми маємо ліцензію, і вчені говорять зовсім протилежне. Вони називають такі землі деградованими. Торф’яник, якщо він осушений, є джерелом викиду вуглекислого газу. Гроші, які держава отримує за Кіотським протоколом, якраз і треба направляти на розробку цих джерел викиду. То в чому цінність цих земель, я не розумію. І науковці цього не побачили. До всього ж, якщо торф’яник завглибшки менше одного метра, його розробляти недоцільно, сам процес підготовки поля вимагає великих затрат, — повідав директор ДП «Волиньторф».

Зрушити цю справу з місця поки ніяк не вдавалося. Минулорічна спроба народних депутатів від Волині ініціювати внесення змін до Земельного кодексу була провальною, оскільки Президент наклав вето на пропоновані поправки.

Іван Киричик каже, що поки підприємство працює з тими земельними відводами, які були надані ще до 2002 року, але площ для видобутку торфу щоразу стає менше.

— Земельних відводів, які ми маємо, вистачить максимум на три роки. Цьогоріч ми забезпечені площами для видобутку на 70%, наступного року — на 58%. Потім підприємство працювати більше не зможе, — розчаровано констатує пан Киричик.

А тим часом на заводі трудиться чотири сотні працівників, які й гадки не мають, де шукатимуть роботу, коли завод зупиниться. Кожен роботу цінує та тримається за неї, бо для сільської місцевості заробітна плата в 3-4 тисячі гривень — за щастя. А буває й таке, що у період заготівлі торфу заробітки сягають і десяти тисяч гривень.

До всього ж на заводі діють і стимулювальні програми. Тим, хто працює на «Волиньторфі» більше п’яти років, не маючи зауважень і стягнень, і хоче будуватися, підприємство надає таку можливість, якщо у працівника є документи на землю. Таким «подарунком» уже скористалося більше десяти працівників.

Крім того, робітники мають можливість безкоштовно займатися у тренажерному залі, який торік відкрили на території заводу. Це, каже пан Киричик, своєрідна альтернатива місцевим забігайлівкам. Оскільки охочих багато, довелося розділити заняття у спортзалі на «жіночі» та «чоловічі» дні. Є там більярдна кімната, столи для тенісу, тренажери та кімната відпочинку, куди залюбки навідуються жінки після тренувань для вечірнього чаювання.

Окрім випробувань із розробкою нових родовищ торф’яників, мало підприємство мороку з можливою його приватизацією, чутки про яку не давали спокійно спати ні працівникам заводу, ні його керівництву, ні місцевим чинам.

— Є державний перелік об’єктів, які не підлягають приватизації, і нас хотіли минулого року з нього викинути. Це було питання прихованої приватизації, ми це бачили. Проте, на щастя, цього таки не сталося. Зараз ми перебуваємо в списку таких підприємств. Вважаю, що наше підприємство повинне бути державним, — ділиться думками Іван Миронович, нагадуючи про позитивний досвід господарювання Фінляндії та Білорусі, де торф’яна галузь перебуває у державній власності.

Директор «Волиньторфу» розповів, що цього року держава, як ніколи до того, надала десять мільйонів гривень підтримки за програмою технічного переоснащення та видобутку торфу. А до кінця року заплановано виділити ще близько шести мільйонів. Іван Миронович переконаний, що без державної підтримки собівартість продукції була б значно вищою і вона не змогла б конкурувати на ринку.

То що ж це? Виходить, держава вкладає солідні кошти у заводи, які за кілька років перестануть функціонувати? Нелогічно. Сподіваємося, що обласні чиновники, а зовсім скоро і новообрані народні депутати від Волині не оминуть увагою проблеми «Волиньторфу» та докладуть зусиль, аби зберегти єдине потужне промислове підприємство на Маневиччині.