У руках лучанина народжуються керамічні шедеври

Загадкові горщики та глечики, таємничі горнятка, тарілки та мищини, оригінальні прикраси — це ще не повний перелік того, що народжується в руках талановитого волинського гончаря Сергія Столярука. Коли дивишся на його вироби, здається, що це знахідки спритних археологів. Утім, кераміка цілком сучасна, хоча й з подихом давно минулих літ.

— Якось у дитинстві я знайшов старі керамічні черепки, і мене зацікавило усе старовинне, захотілось і собі навчитися гончарного ремесла. Відтоді пройшло чимало часу художньої творчості. Було навчання і в художній школі, і в училищі, і в Національній академії мистецтв у Львові. Весь цей час я здебільшого присвячував писанню картин, — ділиться Сергій. — Та якось зрозумів, що мені набридає працювати лише з площиною, себто малювати, захотілося створювати щось об’ємне. І пішло-поїхало. А позаяк на кафедрі в академії були ще є гончарі, то трохи вчився там, а трохи їздив по Україні, вдосконалюючи майстерність. Тож вийшло, що бажання навчитись гончарити повернулось уже через багато років.

Сергій розповів, що, стаючи перші рази за гончарний круг, доводилося по кілька тижнів ходити вимащеним глиною з ніг до голови. Пригадує, що перші вироби були грубими й нездалими, та з часом майстерність відточувалася. Він є частим гостем на різноманітних пленерах і фестивалях гончарів. Доводилося бувати у Литві, Польщі, Білорусі. Каже, на таких дійствах завжди можна навчитися чомусь новому.

Свої керамічні шедеври гончар творить у власній майстерні за містом. Там є гончарні кола та спеціальна піч, а найближчим часом планує встановити ще й традиційне горно на дровах.

Як з’ясувалося, ліпити глечики — не така вже й проста справа. Починається все з заготівлі глини.

— Поблизу Луцька вистачає місць, де можна набрати якісного матеріалу, — повідав гончар. — Поклади глини є у Гаразджі, Кульчині, та й річка Стир фактично протікає по глині. Далі сировина має відлежатись, потім — відцідитися, підсохнути, тоді її потрібно добре вим’яти, і лише після того з неї можна гончарити. Готовий виріб випалюється в спеціальній печі при температурі 800 градусів, коли підсихає, можна приступати до зовнішнього оформлення різноманітними емалями та глазур’ю. Після того — знову в піч.

Коли ознайомишся з роботами майстра, складається враження, що він намагається відійти від традиційних форм. Скажімо, чашки можуть мати чудернацько закручені вушка, а ваза чи глечик, що їх ми звикли бачити з округлими боками, у його руках стають подібними на покинуту кимось торбинку. Сергій погоджується, що його стиль уже доволі впізнаваний, але додає, що ще не повністю сформований.

— Я ще на 100% не знайшов  себе. Я пробую то одне, то інше. Часто намагаюся вкласти у виріб етнографічне коріння Волині. Намагаюсь, аби щось автентичне було навіть у формі. Декоруючи свої вироби, я не використовую заїжджені варіанти символіки, а стараюсь вводити різноманітні давні символи. Адже найпростіші на вигляд знаки можуть мати досить глибинне значення, — каже Сергій.

Гончар часто подорожує по Україні й за кордоном. На різноманітних фестивалях проводить майстер-класи або ж просто продає свої вироби на ярмарках. Каже, якщо є бажання, то під його керівництвом можна навіть із першого разу зліпити щось цікавеньке.

— Все залежить від внутрішнього наповнення та стану людини: чи вона спокійна, чи стривожена. Робота з глиною налаштовує на спокій, це як певний варіант медитації, — каже митець. — Дуже тішуся, коли на моїх майстер-класах трапляються люди, які все життя мріяли щось зліпити: коли в них бодай трохи виходить, то радіють, як малі діти.

Варто додати, що вчити Сергію є кого. Бо, крім гончарства, яке називає справою всього життя, він іще й учителює: в одній із луцьких шкіл учить дітей образотворчому мистецтву та трудовому навчанню. Крім цього, не полишає фарб і полотен.

Митець зізнався: коли працює з глиною, йому завжди кортить зробити щось велике, скажімо, 20-літрову макітру.

— Також хотів би спробувати гончарити китайський фарфор. У Китаї є цілі містечка гончарів, уявіть, вони дістають глину просто з річки, і виходить порцеляна. Тож дуже хотілося би потрапити туди і саме там попрацювати з їхньою глиною, — ділиться він.