Гірник за освітою, художник за покликанням

Нащадок козацького роду, ветеран Великої Вітчизняної війни, заслужений інспектор Державної наглядової гірничотехнічної інспекції і просто талановитий самобутній художник Володимир Семенюта, беручи участь у війні Радянського Союзу з Японією, подолав пустелю Гобі та Великий Хінган. Має чимало нагород, але одна — за участь у довготривалих боях — знайшла його аж через 50 років. Отримавши гірничу освіту, пропрацював не один десяток літ у вугільній промисловості. Та найбільше його знають як творця величезної кількості картин.

Подолати пустелю Гобі та Великий Хінган і отримати нагороду через… 50 років

— Особливо запам’ятався перехід через одну з найбільших і найсуворіших пустель у світі, Гобі, площа якої сягає 1,3 мільйона кв. км, під час війни з Японією, — пригадує минуле ветеран Володимир Микитович Семенюта. — Ми рухалися на Далекий Схід величезною колоною: машини, танки, коні, люди… Палюче сонце пекло немилосердно, сухий і гарячий вітер засипав піском очі, висушуючи шкіру на обличчі. Протягом усього шляху, аж до Великого Хінгану, не траплялося жодної річки чи озера. Запаси води з кожним днем зменшувалися, деякі солдати не витримували і помирали. Безкрайня рівнина, вкрита скелястими горами й улоговинами, та величезний каньйон Ханган жахали. Влітку тут нестерпна спека, зате взимку холод пронизує наскрізь, іноді температура сягає -40°C. А навесні пустеля страждає від піщаних бур. Від таких погодних умов наприкінці довгого шляху наші гімнастерки ламалися у буквальному розумінні цього слова.

Командував радянськими військами на Забайкаллі, де я служив, маршал СРСР Родіон Малиновський, а на Далекому Сході — маршал Олександр Василевський, за наказом якого ми завдали нищівних ударів японським військам, що знаходилися у Маньчжурії та Кореї, і знищили Квантунську армію, яка налічувала півмільйона чоловік. У результаті наступальних операцій визволили від японських загарбників усі північно-східні провінції Китаю, Північну Корею, Південний Сахалін і Курильські острови. За участь у цій битві, що тривала 1418 днів і ночей, сотні тисяч її учасників були нагороджені орденами та медалями, а близько сотні отримали звання Героїв Радянського Союзу. Я також був нагороджений, але про свою відзнаку випадково дізнався тільки через п’ятдесят років. Якось зустрів товариша, з яким служив, він поцікавився, чи отримав я медаль «За відвагу». Я здивувався такому запитанню, адже нічого не знав про це. А одного дня мені зателефонували з військкомату і запросили на зустріч. Там воєнком повідомив, що прийшли документи на медаль, але саму нагороду потрібно… викупити у Росії. Це мене обурило. І я написав листа тодішньому президентові Леоніду Кучмі. А за деякий час нагорода повернулася до мене.

Повернувшись додому в 1951 році, вступив у Львівський гірничий технікум, після закінчення якого у 1955 році був направлений на шахту №3 міста Нововолинська, де працював гірничим майстром, начальником дільниці, помічником головного інженера. А паралельно навчався у Дніпропетровському гірничому інституті. Згодом перейшов до інспекції держнагляду, де пропрацював двадцять років на посаді інспектора.

Подолати хворобу, щоб творити красу

Спілкуючись із Володимиром Микитовичем, я щоразу мимоволі звертала увагу на безліч чудових картин, що висіли на стінах. Дивлячись на них, поринала у світ прекрасного. Ось по голубій водній гладі моря, немов по дзеркалу, в якому відображається безкрає небо, купаючись у сонячних променях, пливе корабель із білими вітрилами. Інша картина, немов за помахом чарівної палички, переносить на берег мальовничого озера Світязь. Полотно, що знаходиться поруч, повертає у зиму минулого сторіччя: дерев’яні хати, загороджені перелазом, потопають у снігових заметах, а поряд на санках катаються діти. А соняшники, зображені ще на одному витворі мистецтва, дарують усмішку сонця.  

Знаю наперед, що Володимир Микитович сам писав ці картини. Дуже цікавить, де він, гірник за освітою, навчився так майстерно творити красу.

— Я малював усюди: в армії, на роботі, у відрядженнях, удома, на дачі… Якось під час служби у війську мені потрібно було зобразити міст. І замість простих рисочок, якими зазвичай позначається ця споруда, я намалював… 200 малюнків, — пригадує художник. — Хист до малювання у мене з’явився ще у дитинстві. Можливо, це передалося по маминій лінії. Її брат, мій рідний дядько, дуже гарно малював олівцем. Ось і я розпочав із цього. А по-справжньому пензля у руки взяв у 1994 році. Цей період запам’ятався не тільки початком написання картин, а й гірким спомином про важку та підступну хворобу, яка ледь не забрала моє життя. Та саме після неї я став писати картини. Рука, яка найбільше постраждала у результаті захворювання, сама стала виводити пейзажі. І я настільки захопився цим процесом, що малював майже цілодобово.

«А скільки ж усього у вас полотен?» — запитую. Володимир Микитович ніяково знизує плечима і, усміхаючись, каже, що не рахував. Тоді я прошу його дружину розповісти. Валентина Григорівна бере до рук невеличкий блокнотик із пожовклими від давності сторінками та показує мені. Там у стовпчик старанно виведені роки і назви картин, що писалися її половинкою. А потім називає приблизну кількість, яка сягає більше кількасот витворів. З її слів я дізнаюся, що роботи Володимира Микитовича придбали шанувальники його мистецтва з Італії, Германії, Алжиру, Америки та Ізраїлю.

Останню свою картину Володимир Семенюта намалював у 2006 році. Відтоді пензля до рук не бере. Каже, що нема бажання. Сьогодні він із дружиною, з якою прожив 57 років, більше часу проводять на дачі. Спостерігаючи за тим, як вони дбайливо ставляться один до одного, я не стримуюсь від іще одного запитання: як вдалося зберегти теплі стосунки?

— Потрібно уміти прощати, — каже у відповідь Валентина Григорівна. — Більшого не треба.