Талановитий майстер-самоучка грав на всіх інструментах, зроблених власноруч

2 вересня 2009, 15:52

Джерело: Відомості

«З музики і з муляра нема господаря» — колись казали у народі. У цьому був впевнений і батько Василя Романчука із села Седлище Старовижівського району, налаштувавши хлопця на те, що робота на землі — його призначення. Кому була потрібна музика у повоєнні часи? Та Василь, тепер уже 78-річний чоловік, із дитинства був закоханий у музику. Пригадує, що любив дивитися, як грають на весіллях. Свою першу, хоча й примітивну, скрипку зробив ще в 2-му класі. За кілька років, уже після закінчення війни, змайстрував балалайку. — Мені варто один раз побачити річ — і я зможу втілити задум в життя, — розповідає Василь Романчук. — Побачив якось балалайку в одного приїжджого хлопця, аж очі загорілися: от, думаю, собі зробити б таку. Позичив у нього на одну ніч, перемалював на аркуш паперу усе до дрібниць і приступив до роботи. Знайшов дощечки, вирізав корпус, шийку, з телефонного кабелю зробив 3 струни і почав бринькати. Щось виходить! Хоча й уявлення не мав, що таке лади і ноти, спробував налаштувати на слух. Бринькання перетворилося у гру! Бажання майструвати не полишало молодого хлопця Василя й надалі. Наступним витвором мистецтва стала мандоліна. От тут треба було помізкувати! На цьому інструменті — 4 струни: 2 сталеві й 2 — обмотані мідним дротиком. Малий не розгубився: побіг у сусіднє село за 4 км, де лежав збитий німцями літак і назбирав індукційних котушок із міді. Пас корови, розповідає, і мотав ті дротики на стальні струни. Закріпив на мандоліну — вже й звук є! Хороша мандоліна вийшла! Підібрав на слух і вальс, і польку, й танго — дівчата слухають і пританцьовують!.. — Мене такий азарт взяв, що я почав думати, як би то зробити справжню скрипку, — продовжує свою розповідь дід Василь. — А тоді ж лише 16 років мав. Ох, клопітка ж то робота! Найважче було з боковинками для скрипки. Я відшліфував березину, замотав у ганчірку, розпарив її, потім заклав у вогонь, щоб м’яка була, і загинав, придавав форму. Засихали такі «каблучки»-боковинки на печі. Після цього допасував до нижньої й верхньої деки, склеїв і полакував. Найцікавіше було з виготовленням смичка. Підійшов, каже, до коня, намотав кілька волосин на палець і р-раз — хутко вирвав. Коротші волосини викинув, а довші виварив у кип’ятку для пружності — от і смичок вийшов. Із цією саморобною скрипкою, яка практично не відрізнялася від заводської, Василя вперше запросили грати на весілля. — Я взяв собі помічника, — продовжує Василь Романчук. — Він грав на барабані, якого, до речі, змайстрував я сам із кожуха з кулемета, шкіри і гільз мідної гарматної чашки. Яке задоволення отримали гості на тому весіллі! З того часу без талановитого молодого музиканта не обходились жодні весілля, хрестини, проводжання. Він був «видним» парубком не тільки у своєму районі, а й в сусідніх Ратнівському й Ковельському. В армії грав на скрипці й на кларнеті, став керівником струнного оркестру. Там і нотної грамоти вивчився. Сподівався, що стане професійним музикантом. Прийшов з армії Василь і відразу купив собі скрипку 1774 року випуску (на жаль, перша саморобка не збереглася. — авт.). Та батько був не в захваті від захоплень сина. Казав, що це все — розваги, а справжній господар повинен вміти орати, косити, молотити… Навчився Василь і господарювати. І господиню собі вибрав хорошу, з якою живе й дотепер. — Я не місцева була, мене направили в село Седлище завідувачкою бібліотекою, — приєднується до розмови Василина Романчук. — Такого гарного хлопця я не могла не помітити. Він грав, я любила співати й танцювати — от так і зійшлися дві долі. Але я не помилилася в житті. Він у мене не тільки музикант, а й справжній-таки господар. Он яку хату побудував своїми руками, і трактора сам зробив (!), два гектари землі маємо… Василь за своє життя опанував безліч професій, хоча й музикантом-професіоналом не став. Працював столяром, трактористом, водієм на пожежній машині. 42 роки стажу має! Та не полишає музику і дотепер. Василь і Василина Романчуки — учасники багатьох всеукраїнських фестивалів фольклорного мистецтва, переможці співочих конкурсів. — У нас і діти талановиті, — продовжує жінка. — Старший син і внук грають і співають, беруть участь у художній самодіяльності району. П’ятирічна правнучка Діаночка теж прислухається до музики, вже підспівує Софії Ротару «Сумно, сумно аж за край, не дивись на мене, грай, музико, грай». От так і живемо, розганяємо тугу музикою і співом та згадуємо свою молодість…