Відколи в соцзабезі нахамили, бажання просити гроші відпало
Сім’я, де виховують шестеро дітей, категорично відмовились від державної допомоги— А ти що, будеш нас фотографувати в газету? — запитало біляве хлоп’я, тільки-но переступила поріг будинку родини Момотів. — Буду, — відповіла. — Ну, то пішли, я тобі покажу свою кімнату, розкажу, з ким дружу, — потягнув за руку на 2-й поверх. Виявляється, це — Данилко, найменший у великій сім’ї із Рованців Луцького району. Йому 5 років. Найстаршому, Славкові, — 16. Іще є Ігор, двійнята Артур і Давид та Ангеліна — єдина дівчинка у Момотів. — Ти будеш наша? — не відставав Данька (так малого називають у сім’ї), допитливо заглядаючи в очі. — Та ні, — кажу, — вас і так шестеро, ще й мама з татом. Де я буду спати? — Знайдемо! — махнув рукою. Ось так відбулося знайомство із дітьми багатодітної родини Момотів. Олену й Леоніда, господарів, знала давно. Просто не могла повірити, що у віці 36 років (стільки виповнилося мамі) можна так гарно і молодо виглядати, народивши шестеро дітей! От і переконалася, і розвіяла міф про те, що багатодітна мама — змучена, затуркана жінка… — Ми не боялися народжувати, — почала свою розповідь Олена. — У моїй сім’ї 5 дітей, в чоловіковій — 9. Першого, Славка, народила ще в Одесі, звідки родом, Ігоря в Луцьку вже через півтора роки. Тоді й порадили звернутися в соцзабез за грошовою допомогою на дітей. Там запросили всі довідки про дохід сім’ї. Оскільки я не працювала, то мала привезти довідку про стипендію з Одеського училища, де навчалася. Але… жіночка, що мала оформляти документи, побачила з вікна машину, в якій чекав чоловік, і з такою злістю вигукнула: «То ви ще й машиною приїхали, і хочете отримати допомогу?» — Відтоді я зарікся: моєї ноги там не буде! — втрутився в розмову Леонід, глава сімейства. — Ми здатні себе забезпечити і своїх дітей. Якщо держава в особі отаких нахабних службовців нищить народжуваність і молоді сім’ї, то не будемо в неї просити допомоги! І не просили. Жили, працювали, зводили будинок і…раділи поповненню. — Ми дуже хотіли дівчинку, — продовжує розповідь Олена. — Коли ж завагітніла втретє, чомусь була впевнена, що народиться саме дівчинка. Та відчула, що щось не так... Пригадала сон, який приснився напередодні: я народжую двійню… УЗД підтвердило: двійня. Хлопчики. Як я розстроїлася! Та чоловік заспокоїв, мовляв, буде ще й дівчинка, впораємось. Цей період був такий важкий в моєму житті: я ж часто залишалась одна з двома маленькими дітьми на зйомній квартирі, поки чоловік заробляв гроші. Я вкладала їх в обідню пору спати, і за тих 2 години змушена була встигнути і в магазин збігати, на ринок, в жіночу консультацію на обстеження... Чомусь, повертаючись додому, увесь час уявляла жахливу картину: діти повипадали з вікна будинку, і «швидка» забирає їх в лікарню. Та все було добре, діти мирно спали в ліжечках. Тільки мої хлопчики-двійнята, яких носила, не давали спокою, такі жваві були: один штовхається, інший — постукає, або навпаки. Незвичайний стан — виношування двійні! Ось так з’явились Артур і Давид. Хлопчики зовні схожі між собою, хоча один чорнявий, інший білявий, та характерами зовсім різні. — На цій картині я плакав, — примостившись біля мене, показує фото Артур, — а на інших весь час плаче Давид. Та плач у родині тепер чути рідко: діти повиростали. Лише інколи сперечаються, каже мама. Ангеліна, яку так довго чекали, денколи й хлопчиків може на місце поставити. Їй 10 років, та, каже, що вона самостійна й виважена. Старші собі сніданок готують, ще й менших нагодують. У мамині функції входить обід і вечеря. А ще — «доставка» до школи й садочка у Луцьк. Діти вчаться у різні зміни, тому дехто добирається сам, малих доводиться завозити й забирати (мама — водій з десятирічним стажем). — На себе вистачає часу? — допитуюсь. — Вистачає, — каже Олена. — Господарство ж у нас невелике: канарейка, кицька й дві гусочки (сміється). Чоловік займається бізнесом і забезпечує сім’ю. Я не ходжу по салонах краси, соляріях, зате маю час відпочити і почитати цікаву книжку чи журнал. У кожного в сім’ї є обов’язки: хтось прибирає, хтось миє посуд чи поле грядку. На канікулах відпочивають. Їздять на море, в дитячі табори й на екскурсії. Нещодавно в Польщі побували, в Чехії. Попри усі складнощі і нелегкі будні у сім’ї Момотів панує довіра, повага і любов. І не дивно, бо загальна атмосфера стосунків, лагідний погляд дітей (навіть бешкетників-хлопчаків), здоровий, дзвінкий сміх дійсно створюють враження суцільної гармонії в цій сім’ї. — Нам би виростити дітей здоровими, на ноги поставити, — каже мама Олена. — А ми на ногах вмієм стояти! — з подивом приєднується Ангеліна, сприймаючи усе буквально. — Це добре, — посміхається вона. — Наші діти — це натхнення і відрада, велика радість, надія і підтримка… А хіба ще щось потрібно для родинного щастя?
