Феодосій Мандзюк: Ніколи не ставив за мету бути знаменитим

«Хапайте і читайте» — під такою назвою нещодавно вийшла друком нова книга вибраних сатиричних творів відомого журналіста, письменника і краєзнавця Феодосія Мандзюка (псевдонім — Кость Волиняка). У збірці — віршовані фейлетони, сатиричні поеми, дотепні монологи, гуморески, усмішки та ще багато чого для хорошого настрою. Коли читаєш, складається враження, що автор й у житті є веселою і дуже доброю людиною. Чи так це насправді, Кость Волиняка розповів у відвертому інтерв’ю газеті «Відомості», а також повідав про свій творчий шлях і те, як влада реагувала на його гостре слівце.

— Узагалі, я серйозна людина, часом можу пожартувати, — зізнається Феодосій Григорович. — Пам’ятаю, ще в університеті міг прибрехати, що, наприклад, зустрів декана і він сказав: пари не буде. Всі вірили, хапали сумки — і до дверей. Коли ж я починав сміятися, то ледве мене не били.

— Ви вже у школі відчули, що писатимете?

— Ні, я закінчував школу в глухому селі й не знав, куди податися. Правда, у 9-му класі писав, що хочу бути журналістом, але з мене сміялися: «Куди тобі до журналіста!». В школі дуже добре знав математику, фізику. З усіх точних наук мав «5», а з літератури й мови, до речі, твори писав із помилками, — «4». Узагалі, я хотів вступати у політех на архітектурний факультет, бо трохи малював, але не вдалося. Пішов у армію, а після служби думав або у радіотехнічний, або на журналістику, а потім стукнуло піти на слов’янську філологію.

— Ви більше журналіст, поет чи краєзнавець?

— Я старався добре працювати, чесно заробляти хліб, але не ставив за мету стати знаменитим журналістом. Так само й письменником — не прагнув стати членом Спілки, лауреатом премій. Як немає натхнення, то можу й півроку нічого не писати. В цьому плані вважаю себе лінивим чоловіком. Колись працював у «Молоді України», то колега жартував: «Журналісти є спецкори, власкори та лінкори». До ледачих кореспондентів ніколи не належав, але у творчому плані вважаю себе трохи лінькуватим.

— У віршах тонко висміюєте чиновників, бюрократів, кар’єристів й усі їхні недоліки: низький інтелект, брак культури, професійності. Але ж вам доводилося з ними співпрацювати. Надто коли обіймали посаду редактора комунальної газети «Луцький замок». Наскільки було складно?

— Є й серед чиновників багато розумних людей, просто вони не в усіх питаннях компетентні. Здебільшого мені траплялися люди розумні. Коли прийшов у «Луцький замок», то з Кривицьким у цьому плані було дуже комфортно працювати, бо він не втручався в роботу газети. Але була й друга проблема — гроші. Обіцяв їх, а потім забував, тому доводилося ходити й увесь час нагадувати. З Шибою не склалося. Вони — нова молода команда — вважали, що все на світі знають. Не скажу, що мені, а от їм зі мною точно було дуже некомфортно. Через їхні недолугі вимоги конфлікти виникли вже на перших порах. Приносили готові матеріали й хотіли, щоб журналісти під ними підписувались. Я їм пояснюю — якщо пишете, то ставте свій підпис, відповідають — ми вам платимо гроші. То ви ж не зі своєї кишені платите! Конфлікти виникали з самого початку, й було ясно, що не спрацюємося.

— Мабуть, психологічно важко це переживати?

— Я все сприймав із гумором. Тоді почав серію фейлетонів. Це була своєрідна гра «Хто кого?»: вони на мене, я на них. Ясно, що сили нерівні: що там я проти влади, яка є засновником газети? А коли вийшов фейлетон із карикатурою, де намальовано три чайники, всі у них упізнали Стемковського, Зелінського та Шибу. Відразу виникла реакція — перевірки. Мабуть, мали знайомого в СБУ. І от з тої служби приходять у редакцію, мовляв, є інформація, що я здаю в оренду приміщення за одну гривню. Я усі договори їм показав, а в наступний номер даю фейлетон «Чи є у «Луцькому замку» «шпіони»?». І пишу, що прийшли з СБУ, перелякали всіх, журналісти думали, що серед них є «шпіон». На другий день із СБУ просять ніде нічого не розголошувати, бо ж можуть і в Києві дізнатися, що вони тут займаються перевіркою якоїсь оренди. Спілка журналістів мене тоді підтримала — і Шиба відразу дав задній хід. Одначе здебільшого стосунки нормально складалися. Проте перед начальством ніколи не прогинався. Через це, можливо, і моя кар’єра журналіста не надто склалася.

— «І хоч вчилися у школі на «трійки» і «двійки», але дуже добре вміють затівати бійки», — пишете про українських депутатів. Ніколи не замислювалися, що двадцять років вибираємо, та щоразу двієчників, трієчників. Ми настільки низько упали самі чи нам не дають вибору?

— Нас просто ставлять у такі умови, що між двома злами доводиться обирати менше. З іншого боку, на прикладі Києва бачимо, що народ можна купити. В гуманітарних сферах іде якась трохи деградація. Переходимо на масову культуру. Хоча й мою творчість можна зарахувати до масової, бо ж це не якась елітна поезія чи дуже тонкий гумор. Ні, простий, розрахований на широке коло читачів. Я стараюся писати так.

— Якщо говорити про політиків, ви до когось прихильні чи всіма розчаровані?

— Я міг би бути прихильником партії, яка б захищала інтереси народу, проте в нас такої нема. В нас усі боронять інтереси олігархів і великого капіталу. Це мусить колись змінитися.

— У вас багато творів для дітлахів. Мабуть, треба бути хорошим психологом, аби знати, що сподобається саме їм? Ваші діти робили вам підказку в творчості?

— Так, якось мої сини, коли ще були маленькими, сказали: «Тату, чому ти для дорослих пишеш, а для дітей — ні?». І вийшла перша збірочка «Як зайчата навчилися читати». Потім малі знову кажуть: «Для дорослих пишеш гумор, а нам — серйозне. Напиши й для нас смішне». Тоді я й написав «Неправильні правила» — спочатку кілька, бо боявся, як їх сприйматимуть діти. Проте сприйняли дуже гарно. Тоді я видав книжку «Неправильні правила» й укінці написав, аби діти надсилали листи з власними «неправильними правилами». У той час працював у «Надстир’ї». Отримав, мабуть, зо два мішки листів. Для дітлахів це було нове й цікаве. «Неправильні правила» видали тиражем у 20 тисяч, а згодом перевидали — ще 10 тисяч.

— Ви працювали у кількох газетах, серед них і сатирична з еротичним натяком «Нате». Тоді це була новинка?

— Початок 90-х — якраз час перебудови та вільнодумства. Хтось привіз польську газету, де на першій сторінці карикатура — Валєнса на горшку — і ще багато сміливих речей. Виникла думка: чому б не зробити щось схоже. Якраз вийшов закон про пресу, який дозволяв зареєструвати видання. Перший номер тиражем 10 тисяч розмели за кілька днів, наступний видали тиражем 20 тисяч. Газета розходилася блискавично, хоч і коштувала 30 копійок, коли інші — 3 копійки. Вже за кілька місяців видання принесло прибуток у 200 тисяч. У той час авто можна було купити за вісімнадцять. Зарплату тоді я мав 750 рублів — як у першого секретаря обкому. Ми могли дозволити собі й більшу, проте побоялися, що почнуться перевірки. Парадокс: прилавки голі, бо ж дефіцит, а ми по кабаках ходили (сміється, — авт.). А потім почалась інфляція — і всі наші гроші знецінилися.

— З друзями вам щастить?

— Друзів обирають інтуїтивно. Часто товаришують дуже різні за характером, поглядами люди. Вони цим одне одного доповнюють. Маю багато друзів, більше зі студентських років. Коли приїжджаю у Львів, зустрічаємося. З першого фестивалю гумору подружилися з Миколою Савчуком із Коломиї. Цікавий хлопець, оригінально пише — гуцульським діалектом, сам співає коломийки. Є й шкільний друг.

— Траплялося, що вас підводили?

— Я ніколи на людей не ображаюся. Стараюся ставитися з розумінням, навіть коли конфліктна ситуація. Проте рідко було, щоб підводили. Мабуть, десь інтуїтивно це передбачаю, і до цього моменту не доходить.

— Кажуть, що художник має бути голодним. Як гадаєте, який сатирик кращий — голодний чи ситий?

— Звісно, голодний. Добре пишеться, коли нема грошей. Були моменти, коли я брав участь у політичних іграх і заробляв немалі гроші, то тоді взагалі лінь нападала писати.

— Хто з вітчизняних і зарубіжних сатириків є вашим кумиром?

— У мене взагалі нема кумирів.

— Над чим зараз працюєте і якою книгою скоро порадуєте своїх читачів?

— Вже почав писати сатиричний роман, який називається «Привиди у мерії», — про період роботи у «Луцькому замку». Проводжу через нього філософську думку, що керують не живі люди, а хтось на кшталт привидів, які мають вплив. Там буде багато вигаданого. Не знаю, коли осилю, бо стосовно прози у мене є негативний момент: коли пишу, а потім роблю перерву й знову сідаю, то мушу все попереднє перечитати. Починаю правити, переробляти. Але в основному зараз працюю над краєзнавчими виданнями. Три книжки готові на 90% — «Скульптурні пам’ятники Луцька», «Старовинні храми Луцька». Думаю, до Нового року закінчу «Цікаві факти з історії Луцького замку». Є велика база ілюстративного матеріалу — кілька тисяч фото з історії. Ще хочу видати окремою збіркою частівки. Якось по телевізору Ілля Рєзнік розказував, що побився об заклад із друзями, що за тиждень напише п’ятсот частівок. Тоді він написав шістсот. Думаю, виберу-но тиждень і собі спробую так — написав тільки шістдесят.

Біографічна довідка

Феодосій Мандзюк — журналіст, письменник, краєзнавець, видавець. Відомий також як поет-сатирик Кость Волиняка. Народився 25 вересня 1951 року на Волині, у селі Гектари Горохівського району. Вищу освіту здобув у Львівському державному університеті ім. Івана Франка на факультеті української філології. Працював у горохівській та луцькій районних газетах, в газеті «Радянська Волинь»(1979–1986), «Молодь України» (1986-1991), був редактором сатиричної газети «Нате» (1991–1993), головним редактором, директором видавництва «Надстир’я» (1994–1999), заступником головного редактора «Вісник & К○» (1999–2003), головним редактором тижневика «Луцький замок» (2003–2008). Нині на творчих хлібах. Організував приватне видавництво «Волинян», у якому вже побачило світ кілька десятків книг волинських авторів.