Луцька художня школа — прямий шлях у престижні вузи

Історія Луцької художньої школи розпочалася п’ятдесят років тому — в жовтні тут святкуватимуть ювілей. На початку вересня вона відкрила двері для всіх охочих, а це близько 600 учнів, які виявили бажання отримати базову художню освіту. Взагалі, навчальний заклад є одним із найбільших такого рівня в Україні. Про особливості навчального процесу, традиції, а також досягнення художньої школи розповів «Відомостям» її директор Іван Гаврилюк.

— Наша школа входить в об’єднання навчальних закладів Західного регіону при Львівській академії мистецтв, — каже директор. — І багато наших вихованців здобувають освіту саме у цій академії. Загалом 90% випускників вступають у найпрестижніші навчальні заклади України, до того ж на державну форму. Практично всі луцькі художники закінчили нашу школу. Заклад користується великою популярністю, тож проблем із набором ніколи не було. Ми навіть гучних оголошень не даємо, щоб не створювати великий конкурс.
Навчання тут, на відміну від гуртків і студій, ступеневе, починаючи з підготовчих груп, куди ходять діти, які за віком іще не можуть вступити у перший клас школи, бо ж набір відбувається з десяти-дванадцяти років. Навчаються два роки. Потім чотири роки триває основний курс, а наступні два роки — класи зі спеціалізацій: «дизайн», «художній текстиль», «графіка», «загальна підготовка». У класах зі спеціалізацій програма посилена, майже училищна.

— Є ще групи дворічного навчання для тих, хто з певних причин не зумів вступити у перший клас, — пояснює Іван Миколайович. — По суті, ці учні проходять чотирирічну програму за два роки. Заняття відбуваються три рази на тиждень по чотири години. Дітям, звичайно, не просто поєднувати загальноосвітню школу й художню, проте іншого виходу нема. Зрештою, нічого не дається просто. Є ціль — значить, до неї треба йти.

На фото: Школа розпочинає новий навчальний рік

Школу відвідують не лише лучани, а й діти з навколишніх сіл. А були випадки, що сюди приїжджали навіть з-під Маневичів і Берестечка.
За словами директора, учні постійно беруть участь у різних конкурсах як на місцевому рівні, так і міжнародному. І завжди лучани повертаються з нагородами. Школа стала ініціатором проведення Міжнародного пленеру юних художників, який відбувається на теренах Луцька з виїздами у місто Володимир-Волинський, Зимненський монастир, Берестечко. Також проводить пленер викладачів.

— Мабуть, єдиний такий в Україні, — продовжує Іван Миколайович. — Уже три їх відбулося на озері Світязь. Запрошуємо цікавих людей із інститутів, академій, цього року були представники з Польщі, Болгарії і Білорусі. Це одна з найкращих форм творчого спілкування. Внутрішні конкурси постійно проводимо, практикуємо олімпіади з певних предметів, аби визначити свої недоліки та позитивні моменти. Постійно організовуємо виставки учнівських робіт. Серед них є настільки високого рівня, що претендують на будь-які виставкові зали. Й не скажеш, що це створено дитячими руками.

— Невже й для «Пінчук-центру» підійдуть? — перепитую в директора.

— Наше завдання трохи інше, — пояснює Іван Гаврилюк. — Аби дійти до арт-центру Пінчука, треба почати з художньої школи. Бо коли людина, не маючи освіти, починає ламати форму та робити з неї те, чого вона сама не розуміє, то з того нічого не буде. Для того, щоб створити твір, який би заставляв думати, треба мати колосальну підготовку. І якщо хтось вважає, що ми тут навчаємо тільки живопису та графіці, то глибоко помиляється, адже в першу чергу формуємо загальну культуру. Переконаний, що є три кити, на яких тримається людство, — здоров’я, освіта й культура. Які б не були багаті люди, та вони все одно звертаються до культури, навіть той «Пінчук Арт Центр». Бо мистецтво, як дорогоцінний скарб, який із часом тільки набирає вартості. Скажімо, Гоген колись свої «Соняшники» продав за 17 франків, а сьогодні вони вартують чотири мільйони доларів. Тому на такі заклади освіти, як наш, й покладено великий обов’язок — навчити мислити, розуміти колір, середовище, навчити любити, бачити те, що відбувається навколо нас. Ми не малюємо не тому, що не вміємо, а тому, що не бачимо.

У школі розуміють, що час міняється в швидкому темпі й треба йти з ним у ногу. Тому поруч із традиційним тут у старших класах запровадили комп’ютерне навчання. Адже тепер навіть творчі професії вимагають знання комп’ютерних програм. Одначе директор своїм вихованцям наголошує, що комп’ютер — це лише інструмент, а не творчий засіб, і він ніколи не замінить людський розум, душу та мислення.

Нещодавно Івану Миколайовичу присвоїли звання «Заслужений працівник культури України». Ця нагорода стала для нього сюрпризом. Він вважає її не тільки своєю заслугою.

— Суть самовираження людини залежить від того, в яке середовище вона потрапляє, — каже педагог. — Навіть якщо добірне зерно кинути у пісок, воно не проросте. Я тут уже двадцять років. І ця нагорода також є і відзначенням школи. З досвіду можу сказати, що треба вчитись увесь час, незалежно від років і віку, не зупинятися, йдучи до цілі. Кожна зупинка — це марно втрачений час. Вона може призвести до того, що не знатимеш потім, у який бік рухатися. Проте, йдучи вперед, треба споглядати по сторонах.