Голова Волинської облдержадміністрації Борис Клімчук: Україна відбулася. І це — тільки початок

З нагоди 20-ї річниці Незалежності моєї держави я маю потребу поділитись міркуваннями про речі прості та складні водночас. Які не залежать від світових фінансових чи фондових криз, кліматичних умов, розколірок торгових брендів чи політичних партій. Але від яких, так чи інакше, залежний кожен із нас. Це роздуми не чиновника-посадовця, а міркування сина свого батька, діда п’ятьох онуків, чоловіка, який майже усе пережив: і сивину в бороді, і бісів у ребрах, і владу, і зраду, і мідні труби на додачу. Людини, яка бачила достатньо, аби дозволити собі порівняння й узагальнення. Мої роздуми — не медово-молочні на пробу. В них також — перець, дьоготь і полин. Одначе це мої переконання. Вони не претендують на істину в жодній з інстанцій. Окрім, хіба, мого власного життя.

Добро як основа життя

У дитинстві я вважав — мені не поталанило. Я був сином учительки і спуску не мав ні в чому. Хоч усі брали участь у хлоп’ячих пустощах і збитках, та найбільше «на горіхи» діставалося мені. Так само — у навчанні. Поступлива і добра в сім’ї, у школі мама була сувора і вимоглива. А тато все казали: «Наука, сину, в ліс не ходить, а тільки — по людях». Батьки спонукали мене до книги та берегли від робіт, але тільки тих, де без мене можна було обійтись. Тому пасти громадську череду я завжди йшов із книжкою. І якось прочитав «Туманність Андромеди» Єфремова. Вона справила на мене незрівнянно більше враження, ніж політ Гагаріна у космос: щасливий світ, щасливі люди — добрі, розумні, сильні; досконало організоване суспільство!

З тих пір я маю непохитну віру в людей, в їхні ліпші якості, у їхні можливості. І хоч не раз уже обпікався на тому, та скільки б не відміряв мені Всевишній, шукатиму в людях краще й опиратимуся на добро. Бо тільки добром (не злом, не примусом і не насиллям) можна досягти успіху. В сім’ї, в родині, в країні.

У моєму сімейному архіві є фото зразка 1936 року: велика родина діда Архипа і баби Шури (по маминій лінії) під час жнив. Жінки і діти — зі снопами, чоловіки — з косами. І всі — від малого до старого — у білих полотняних строях. Навкруги — піт, курява, а вони — в білому. Непрактично, здавалося мені. Але для них то було свято, й починалося воно зі служби Божої. Це був підсумок праці й одночасно заділ на наступний рік: що збереш, так той рік і проживеш. Днями на Ківерцівщині ми теж робили почин сівби озимини. Й розпочали його зі спільної молитви. Прийшло багато людей. І хоч не всі у білих одежах, але всі стояли з просвітленими лицями. І я порадів: повертаються добрі, правильні українські традиції.

Тоді ж згадав про свій перший великий заробок. Не кишенькові гроші, а 420 кілограмів збіжжя за роботу на току. Комірник дідо Кость дав нам чотири підводи. І ми через ціле село везли зароблене до домівок, несамовито пишаючись собою. Сільські дядьки іронічно всміхались у вуса з тієї пацанячої гордості. Але саме тоді з хлопчаків формувалися чоловіки.

Як сформований чоловік тепер я усвідомлюю, що дитинство, юність — це школа усього життя. Але тоді цього не розумієш. Тому важливо, щоб батьки дали правильні орієнтири: на добро, працю і науку. Дітям не уникнути помилок. Головне, щоб ці помилки не були непоправними.

Я ніколи не ганю молодь. Вважаю, що кожне наступне покоління — ліпше. Інше, безсумнівно, але ліпше. Бо очищене від згубних стереотипів. Бо вже розуміє: нарощувати треба не нігті й амбіції, а особистісні якості. За часи незалежності на Волині народилося, виросло і ще підростає 270 тисяч представників нового покоління. Кожен четвертий! І якщо ми закладемо правильний базис, це будуть ті, хто створить гармонійне суспільство.

Патріотизм і патріоти

Кого сьогодні вважати патріотом? Того, хто відгукується на гасло «Слава Україні!»? Чи того, хто бутафорськи носить «оселедця» і шаблю? За що готовий скласти голову сучасний патріот? Ми чуємо це слово повсюдно, але вже загубили його зміст. Воно стало розпливчасте й аморфне. Хоч навіть дошкільнятко знає: патріотизм — це любов до Батьківщини. Але чому, приміром, в італійців цієї любові вистачає, щоб розфасувати сміття по різних кошиках, а в нас її замало, щоб просто дійти до смітника?

А чим не патріот людина, яка вивчилася, здобула фах, трудиться, є соціально активною, створила сім’ю і пов’язує майбутнє дітей зі своєю країною? Це, знаєте, набагато важче, ніж ганити свою країну в листах до європейських комісій.

Патріот — це той, хто лояльно і з повагою ставиться до своїх співвітчизників. Мати свої переконання не означає чіпляти ярлики на все, що у них не вписується: черговий парламент для нас — ніщо, черговий прем’єр для нас — ніхто, сусід — це свиня, активні ділові люди — меркантильні дурні, позбавлені духовності.

Патріотизм не в тому, щоб длубати старі рани історії і шукати винних. Бо, крім героїзму, в цій історії були й чвари, незгоди, зради та зазіхання. Не лише з боку близьких і далеких сусідів, а й часто — від кровних наших родичів. Мій другий дід Іван (по батьковій лінії) загинув під час українсько-польської трагедії у 40-х роках. А я, його онук, прошу: «Волиняни, не судіть — і вас не осудять! Простіть мертвих: і поляків, і українців». І не чекаю, що у відповідь на впорядковані польські поховання на Волині наші сусіди облаштують українські цвинтарі на своїй території. Наші волонтери зробили це і в себе, і в Польщі. З щирим, добром і чистим сумлінням, по-християнськи.

Про популізм і завищені очікування

Ми розучилися відповідати за свої слова і робимо вигляд, що так заведено. Але було не так. В часи Запорізької Січі, перш ніж випинати груди і надувати щоки, запорожець питав себе: «А чи хватить мені духу?». Лідери, які здобули довіру товариства та не виправдали її, знали, що отримають зворотній зв’язок не газетними публікаціями, а свинцевими кульками. Це зобов’язувало.

Переважна більшість сучасних лідерів не боїться відповідальності, бо швидкість кулі замінила дальність плювка. Мізерність загрози визначила якість частини нової української еліти. Від решти європейських еліт її відрізняє перевага популізму політиків над прагматизмом державних діячів. Із 1991 року нам усе обіцяли, обіцяли, обіцяли. Кожні вибори додавали віртуальної віри, а потім — реального розчарування. У нас сформувалися завищені очікування. Я їх не мав. Але у більшості вони залишилися і до сьогодні. Хоча навіть сліпі від народження вже мали б побачити потребу у змінах, але боялися сказати, що буде важко, що потрібні реформи.

У реформах годі шукати соціальної справедливості. Це шок. На рік, два, три. Але потім — результат. Таким шляхом пішли країни Балтії, Чехія, Словенія, Польща. Автор польських реформ Лєшек Бальцерович щодня продирався додому крізь лави пікетувальників. Сьогодні він — найшанованіша людина у Польщі, а Брюссель присвоїв йому титул «найбільшого реформатора в країнах Євросоюзу».

А ми розтягли цей шок на десятиліття, нічого кардинально не змінили, проте чекаємо благополуччя і процвітання. Зміни, які сьогодні зрештою продукує і пропонує Президент України, це невиконана робота за 20 попередніх років. Він відважився назвати речі своїми іменами і взяти на себе відповідальність. Повинні наважитись і ми. Інакше ще довго пожинатимемо плоди власного потурання популізмові й несправедливості.

Політика без економіки — це вершник без голови

Скільки в країні виплавляється сталі чи видобувається вугілля на душу населення — показник не суть важливий. Важлива людина, її здоров’я, блага, достаток, розмір зарплати і пенсії, можливість поставити на ноги дітей. Тому всі ініціативи Президента й уряду спрямовані на людей. Дійти до конкретної людини, як би банально це не звучало, покликані й усі наші обласні програми. Результат є.
Я тішуся за господаря, сільського дядька, який, покинувши печене і варене, мурує біля хати добротного паркана, ще й лавку залізно-мереживну ставить для себе і сусідів. Я радію за село Привітне, де сьогодні 17 комбайнів і 76 тракторів. У Жорнищах на випасах я не зміг перелічити хазяйських коней. Скажете, коні — це архаїзм. А я не згідний. Це — два гектари обробленого поля, це — здорова сім’я, це — гарні українські традиції, це — люди, які дають собі раду.

Я горджуся поліщуками, які збирають сьогодні прекрасні врожаї відбірної картоплі, освоїли технологію вирощування цибулі, моркви і тим самим здобувають достаток для своїх сімей. Я пишаюся людьми, які хочуть працювати. Плакати і безпорадно розводити руками — це для слабких. А волиняни — сильні люди.

Камо грядеши, Україно?

Світ глобалізується. НАТО, ЄС, ООН, СОТ… До Європи можна виїхати, навіть якщо в тебе немає візи, але є комп’ютерний фах. Однак і прагнення мають бути виваженими, оскільки міжнародні корпорації іноді намагаються перебирати функції держави на себе.

Наприклад, Норвегія — економічно і соціально благополучна країна, де емігрант-біженець без проблем може знайти роботу, а студент — отримати освіту — відхилила запрошення приєднання. Бо умови членства, на думку норвежців, суперечать національним інтересам у галузі сільського господарства і рибному промислі.

Манюнька Хорватія із населенням як на Волині, де єдине джерело доходу — туризм, узагалі нікуди не проситься. Але хорвати активно розвивають країну з того, що мають. Наприклад, плата за таксі, в залежності від сезону, там різниться у рази. Влітку з туристів беруть по повній, місцеві ж узимку їздять утричі дешевше. Це регламентовані державою порядки, вони захищають своїх людей.

Місце в світі для України не втрачено. Щороку в міжнародному розподілі праці, у світовій економіці Україна додає. Наприклад, на Волині за останні 10 років баланс експорту зріс у чотири рази в доларовому еквіваленті. Доленьку клянемо, але свою роботу робимо. Я можу назвати десятки успішних волинських бізнесів і підприємств. І я пишаюся, коли в Криму бачу магазини торгової марки «Тигрес», коли у Вільнюсі одночасно в усіх супермаркетах з’явилася продукція «Торчин», а в Азербайджані — українські сири.

Місце в світі завойовується тяжкою працею. Щодня йде жорстка конкурентна боротьба в економіці, у фінансах. І те, що українські та наші, волинські, підприємства виходять на міжнародні біржі — Варшавську, Лондонську — це інтеграція у світ. Це робить не уряд, не Верховна Рада. Це робить бізнес, якщо має умови для розвитку. Тому ще раз повернуся до лаконічних, але ємких тез Президента Януковича: «Бізнес — попереду». Люди справи, люди, які створюють матеріальні блага, в державі — на чільному місці.

Про владу й урядування

Радянське гасло «Я — начальник, ти — дурень» більше не працює. Клімчук — не влада, і міський голова — не влада. Ми — носії влади на певний час. Я — призначений, він — обраний. А розмови про те, хто перший чи головніший, у кого більші повноваження, я вважаю антидержавними.

У кожного є своя функція. Знай і чітко виконуй. І я ніколи не зрозумію ситуацію, коли сільський голова пише Президентові, що в селі потрібен дитячий садок, а в той час районна рада приймає рішення про членство, приміром, у Шанхайській організації співробітництва. Це не їхні функції. А от садок для районного рівня — безпосередній обов’язок. Є потреба зробити політичну заяву? Збери свою політичну силу, організуй мітинг чи пікет і виголошуй. Але до чого тут сесійна зала ради? От я й кажу: кожен має робити свою роботу!
Демократія — не вольниця. Але її часто використовують як панацею, щоб нічого не робити або створювати видимість роботи. Якщо немає системи влади — влади немає взагалі. Перше, до чого вдавалася кожна з успішних тепер країн, — налагоджувала чітке урядування.

Про національну ідею

Навряд чи з’явиться пророк, який точно сформулює українську національну ідею. То поняття широке і багатопланове. Але це завжди концентрований вираз національних інтересів, консолідація нації для певних здобутків. Наголошую: нації. Не населення, а саме нації.
У США живуть австралійські американці, китайські американці, ірландські американці, українські американці. І вони створили американську націю. Україна — багатонаціональна держава, так склалися доля й історія. Одеський болгарин, житомирський поляк, закарпатський ром, волинський караїм — усі вони є громадянами України. Так само, як чеченець має паспорт громадянина Росії.
І кожен із них може й повинен бути носієм української національної ідеї. Це щось на зразок відчуття «ліктя» один одного, і є справою честі кожного громадянина цієї країни. Луганська обласна рада не може приймати рішень про статус російської мови як другої державної, а Львівська — не повинна кричати: «Ганьба москалям!». Ідея чистоти віри та генотипу, рівно ж як і ліворадикальні орієнтири на диктаторство і залізну руку, відкинуть Україну далеко назад. Це демонструє і гіркий новітній досвід наших найближчих сусідів.

Чи є в Україні національна ідея? Без сумніву. Завдяки їй відбулася незалежна держава. Але тепер в ідеї інша функція — зміцнити націю, щоб будувати, розвивати країну, утвердити її роль і місце у світі.

Таким шляхом йшли усі успішні нині держави. Це різні держави: великі й малі, християнські та мусульманські — і кожна з них успішна по-своєму. В кожній є щасливі та нещасні люди. Скрізь є бомжі, наркомани, злочинці — слабких духом людей скрізь вистачає. Але більшість таких, хто трудиться в поті чола на себе, свою родину та країну, відтворює державу в наступних поколіннях. Там, де права і свободи увійшли у плоть і кров громадян, чиновників, політиків, країна дістає успіх. Найважче поєднати у свідомості людини демократію і закон, закон і відповідальність, законність і сумління.

Чи буде Україна успішною? Буде! Я вірю в це. В це вірять 270 тисяч народжених за роки незалежності молодих волинян. Українці довго запрягають. Але неодмінно прийде час, коли ми скажемо собі: українська національна ідея стала потужною силою і втілилась у розбудову процвітаючої країни — такої, про яку мріяли наші попередники: міцної, успішної, сильної.

А доти кожна з річниць Незалежності України має бути для нас приводом для гордості та пошанування, але не сміє стати причиною для самозаспокоєння.