Директор обласного центру зайнятості Раїса КУЧМУК: Мені життя відвело роль примиренця

Активна, ділова, впевнена в собі, знає чого хоче і вміє досягати поставленої мети. Її характеру, енергії, розуму, вмінню організовувати себе і людей можуть позаздрити навіть чоловіки. За свої п’ятдесят Раїса Кучмук встигла попрацювати в різних сферах виробництва. В 21 рік була призначена директором школи, в 29 — уже голова колгоспу, пізніше — голова сільради, заступник, перший заступник голови Рожищенської райдержадміністрації. І ось майже вісім років — директор Волинського обласного центру зайнятості, який сьогодні зі структури, що донедавна займалася лише обліком безробітних, усе більше перетворюється на центр надання практичної допомоги в заснуванні власного бізнесу. Напередодні ювілею, який відзначатиме 15 травня, «Відомостям» вдалося поспілкуватися з іменинницею.

— Раїсо Євгенівно, такий активний спосіб життя пов’язаний з вашим характером, амбіціями чи просто в потрібний момент з’явилась людина, яка взяла за руку й повела? Хоча, безперечно, якби не було лідерських якостей, ніхто не пропонував би посад. Але робота керівника, якої галузі це не стосувалось б, певною мірою вимотує.

— Почуваю себе повною сил та енергії. Пасивне життя не для мене, тим більше тепер, коли діти виросли, стали самостійними, надмірної материнської опіки не потребують. З іншого боку, є бажання ще багато зробити, пізнати те, що не встигла, побувати там, де не була.

З приводу того, чи була рука, напевно, в першу чергу був характер, який помічали люди, і, відповідно, направляли туди, де могли його сповна використати. Так, у 21 рік мене призначили директором школи. Пригадую, третій секретар райкому партії Олександр Петрович Малярчук при мені на дрібненькі шматочки розірвав наказ на призначення мене піонервожатою в місті Рожище, вже й квартира була, чоловік, дитина, кинувши в очі: «Ти в дзеркало на себе подивись. Хіба ти схожа на піонервожату? Маєш бути директором школи». Надворі було 30 серпня, навчальний заклад — без керівника. Виявляється, три роки тягнувся конфлікт між педколективом і директором. І дійсно, з появою нової людини ситуація розрядилась. Ось тоді відчула, що, крім характеру, маю ще й амбіції. Щодо сільського голови, то люди просто обрали. Не знаю чому, але обрали. З головою колгоспу вийшло, як зі школою. Два села в крупному колгоспі-мільйоннику стали між собою ворогувати, і щоб припинити конфлікт, не розвивати далі ненависті між селянами-сусідами, треба було розділити господарство. І знову тоді в районі вирішили, що я можу бути тим парламентарем, який зупинить цю дурну епопею.

У 97-му році запропонували перейти на роботу в органи виконавчої влади заступником із політико-гуманітарних питань. Мій попередник написав заяву на звільнення. Час був важкий. По півроку не виплачували пенсії, зарплати. Саме тоді між Київським і Московським патріархатами розгорнулась війна за Церкву. Пам’ятаю, напередодні двохтисячоліття Різдва Христового треба було відважитися покликати керівників релігійних громад, тоді їх було сім, і по-дорослому поговорити. «Доріг до Бога є багато, але така подіяодна, тож давайте щось організуємо», — звернулась до них. І вдалось.

Тоді ж створювалась і багатопартійність. У районі стало аж сімнадцять партосередків. Потім, коли пішла мода при зміні влади змінювати всю вертикаль згори донизу, я, щоб не створювати нікому незручностей, пішла з адміністрації. Вдома сидіти не довелось. Депутат Сергій Бондарчук запросив піти до нього помічником. Буду відвертою: ці два роки прожила комфортно. По-перше, почувалась самостійною, по-друге, спілкуватись з людьми не було проблемою.

— Така своєрідна передишка?

— А в мене все життя — то пік активності, то спокійний, виважений ритм роботи. В обласний центр зайнятості прийшла, коли колектив переживав серйозні внутрішні чвари. Ситуація вийшла за межі області, в конфлікт був втягнутий навіть Київ. Треба було щось робити, аби зберегти службу, зупинити нехороші процеси. В чому полягала істинна причина того, що відбувалося, важко сказати, але ситуація в самому колективі, я не кажу, що на ринку праці, була дуже неприємна. І мені знову випала роль примиренця. Думаю, справилася, бо всі ці відзнаки (директор показує рукою на шафу, де вистроїлися в ряд грамоти — авт.), якими ми нагороджені, це заслуга не тільки керівника, а в першу чергу колективу. Навіть маємо одну цікаву відзнаку від міністра закордонних справ за створення позитивного іміджу служби. Це дуже тішить.

— Практично все життя на роботі. Немає відчуття, що десь чогось не додали сім’ї?

— У мою молодість було модно у вісімнадцять років виходити заміж. Коли на другому курсі народився син, навіть мови не було про академвідпустку. В листопаді стала мамою, а вже в лютому разом з усіма здавала сесію. А коли другий раз народила, на той час працювала директором школи, то в декреті перебувала лише п’ять місяців. Свекруха переконала йти на роботу. «Чого будеш сидіти? Я вдома. Дитину догляну», — говорила. Можливо, саме через те, що діти не відчували на собі надмірної материнської опіки, виросли самостійними, відповідальними. Намагаються зі своїми проблемами справлятись самі. Відкрию секрет. Коли у дітей виникає проблема з фінансами, то в мене тоді виникає проблема, як ці фінанси їм вручити. Намагаються викарабкуватися самі. Тобто для мене, скажімо так, допомогти їм — це треба шукати привід. Так навчила сама. Пам’ятаю, дочка, будучи ще студенткою, якось просить: «Мамо, дайте мені гроші». «Як дайте? — кажу. — Можу лише позичити, а ти мені колись віддаси, через десять, двадцять, може, через сто років». Їй це сподобалось. «І якщо вже граємо по-дорослому, — продовжую, — то ти напиши розписку». То була єдина розписка. Але, щоб навчити дітей бути вдячними тому, хто їм допоміг, іншого методу тоді в мене не знайшлося. Гроші треба заробляти.

— Вашої енергії вистачає ще й на депутатську роботу.

— Депутатство для мене — тема не нова. Була депутатом сільської ради, районної — двічі, сьогодні — обласної. Мені важливо своєю депутатською поведінкою десь повернути раду в русло здорового глузду. Бо, коли починаємо на Волині, маленькому регіоні, апелювати до якихось великих партійних справ, то це навіть не смішно. Дійшли до того, що вже в сільських радах фракції створюють. Балотуватися до обласної ради мені запропонувала партія «Солідарність жінок України». Я поки що не є її членом, я — голова громадського об’єднання жіночої ради. Якби від якоїсь іншої радикальної політичної сили надійшла пропозиція — однозначно відмовилася б.

— Спробувати сили на виборах до Верховної Ради не хотіли б?

— Ні, мені вистачає і тут роботи.

— Для менеджера дуже важливо створити хорошу команду, яка могла б втілювати твої ідеї в життя, тим більше, коли це стосується допомоги людям, які часто-густо просто не мають засобів до існування, розчаровані в собі, державі...

— Я прийшла працювати в обласний центр зайнятості, коли область очолював Анатолій Француз. Губернатори мінялися. Але жоден, ні той же Француз, ні Володимир Бондар, ні Микола Романюк, ні нинішній Борис Петрович Клімчук, не втручалися і не втручаються в роботу служби, ніколи не «пресували», не вимагали взяти ту чи іншу людину на роботу. Хоча плинність кадрів немала. Колектив 65 чоловік, 86% жінки. Середній вік 33-34 роки. Тобто в основному молодь, яка постійно ходить у декрет. Можливо, через те, що після першої бесіди з головою облдержадміністрації знаходили порозуміння. До речі, у нас в апараті багато працівників, відібраних саме з числа безробітних. Колективом задоволена.

— У цьому році експерти прогнозують зростання кількості безробітних на мільйон. Якщо так, то яким бачите вихід із ситуації? Чи, зважаючи на те, що наш регіон аграрний, особливо цього не відчуємо?

— Думаю, в цю новітню історію серйозний урок ми отримали три роки тому. Не вірили, що наступає світова економічна криза. Особисто до перших повідомлень ставилася скептично. Думала, що це черговий політичний піар. Але коли пішли люди, коли почалось масове вивільнення працюючих з підприємств, тоді стало страшнувато. Сьогодні фонд захищений, наповнений. Якщо немає загрози, кошти використовуються на активні програми: громадські роботи, професійне навчання, дотації. Якщо великий приплив клієнтів, ці активні програми скорочуються, дотації зводяться до нуля. Без навчання, звичайно, не обійдемось. Захищеною залишається і стаття видатків на допомогу по безробіттю. Не хочу, щоб подібне повторилось. Тому населення повинно вміти легко переорієнтовуватись.

Волинь — аграрний регіон. Але якщо говорити про крупнотоварне сільськогосподарське виробництво, то особливо не розженешся. Це на Півдні широкі лани, на Волині знайти площі в сотні гектарів орної землі — рідкість. В основному клаптики земельних паїв. Тому тут треба говорити про те, щоб навчити селянина-одноосібника вирощувати екологічно чисту продукцію, яка ціниться в усьому світі, і щоб заробляв ті самі гроші, що й на ста гектарах при комбайні, сівалці. Нині особливо ціниться продукція, виготовлена вручну. Якщо це кофтинка, то щоб була зв’язана руками, якщо рушничок, то вручну вишитий, якщо доріжка, то щоб на ткацькому верстаті. Це не крок назад. Протягом трьох років разом із нашими партнерами з Інституту агровиробництва в Рокинях, дорадчої служби учбового центру АПК ми шукали людей-практиків, фанатів своєї справи, які сьогодні наглядно показують, чим можемо заробляти гроші. Живий приклад. Квіти. Скільки на свята купуємо орхідей! А це найменш вибаглива квітка, яка живе в горах. Вона в Польщі рівно в два рази дешевша, як у нас. Чому не почати її вирощувати? Я вже не кажу про троянди. Ну нехай це дорого, треба оформляти. А така квітка, як калачики... Щоб її виростити, треба тільки не полінуватися посадити. А риба. Річкова риба завжди користувалася попитом. Мої колеги-одесити, коли приїжджають, не хочуть морської, хочуть річкової. Але ж її теж треба навчитися вирощувати, переробляти, зберігати, експортувати, продавати. Те саме стосується і вишні, і чорниці, і лохини, примулок, тюльпанів, нарцисів...

— То ви проводите такі курси навчання?

— Так. При центрі зайнятості перший раз на власний розсуд визначили вісім напрямків можливої самозайнятості безробітних. Серед інших включили картоплярство, садівництво, вирощування овочів у теплицях, розведення риби... Підібрали відповідних спеціалістів — фанатів своєї справи. Запросили людей послухати лекції. За три роки наші слухачі внесли вже свої пропозиції щодо тем, які їх цікавлять. Розширилось до 19 напрямків. Тут уже й скотарство пішло, бджолярство, квітникарство... Семінар розрахований на дві години, але аудиторія тримає викладача чотири. Це говорить лише про те, що їхні інтереси співпадають.

Звичайно, ми пропонуємо навчання тим, хто стоїть на обліку в центрі зайнятості, але вхід вільний для всіх, будь-хто може прийти і послухати. І бажаючих дуже багато. До мене зверталася, от назву, хай пробачить, директор профкурсів Галина Даниленко. Каже, прийшла сусідка, вона з числа безробітних, і цілий вечір розповідала про садівництво. Людина живе в Луцьку, має дачу, сад, треба обробляти. Якби вміла, то ще якийсь дохід мала б. Запитує, чи може сама на такий семінар потрапити? З великим задоволенням, відповідаю.

Скажіть, де ви бачили на Волині сільську сім’ю без картопляної грядки? І як було цікаво почути, коли одна слухачка після семінару сказала: «Дивись, двадцять років саджу картоплю, а виявляється, неправильно». Ми користуємося дідівськими знаннями, а спеціаліст запропонує свіжі наукові розробки. Звичайно, розрекламує свої сорти, порадить, де їх можна придбати. Зрештою, наших слухачів, можливо, не стільки приваблює допомога по безробіттю, як отримання сертифіката про прослуханий мінімальний курс з певної дисципліни. Після «Зимової агрошколи» спробуємо такі видавати. Європа давно користується подібними сертифікатами.

— Сьогодні є потреба у фахівцях високого класу. За вашою оцінкою, волинські навчальні заклади здатні забезпечити ринок праці кваліфікованими працівниками?

— Готові. Але настільки ринок праці мінливий у своїх вимогах, що жоден навчальний заклад не може збігтися з науково-технічним прогресом. Вуз дає лише основу знань, а далі потрібно розвиватись. І цей розвиток полягає в самоосвіті, самовдосконаленні та практичній діяльності. Якщо молода людина засвоїть цю азбуку, проблем із роботою у неї не буде. Я прийшла на роботу в колгосп із дипломом фізмату. На одній тумбочці у мене лежав довідник агронома, на другій — зоотехніка. По цих книгах і контролювала роботу спеціалістів.

— Прикро, що багато людей, не знаходячи роботу вдома або через низькі зарплати, в її пошуку вирушають за кордон. Якщо в цьому допомагає офіційна служба, менше шансів потрапити в халепу. Пробуєте розширяти поле діяльності? Приміром, із тією ж Польщею?
— Так як наша область прикордонна, співпрацюємо з Люблінським воєводством. Співпраця полягає в обміні інформацією щодо стану ринку праці, досвідом роботи, новими методами залучення безробітних до трудової діяльності… Офіційним працевлаштуванням Державна служба зайнятості за кордоном не займається. Масово працевлаштуванням займаються приватні кадрові агентства, які ліцензуються Міністерством праці. Можемо порекомендувати безробітному, якщо маємо таку інформацію, вакансії за кордоном і спрямувати його в агентство.

— На стендах у вас вивішені вакансії з квартирами. Сьогодні це реально?

— Так, у сільській місцевості. Або, скажімо, коли київський роботодавець пропонує роботу з проживанням у гуртожитку.

— Так співпало, що в травні святкує день народження ваш перший заступник Світлана Мишковець. Такий же трудоголік, як і ви?

— Яке їхало, таке й здибало (сміється — авт.). Дівчата з 1961 року народження. Тільки Світлана старша від мене на 11 днів. За знаком зодіаку ми обидві — Тельці, тому порозуміння є.

— Сьогодні держава вимагає від тих, хто навчався на державному замовленні, відпрацювати затрачені на них кошти. Якщо взяти Волинський регіон, ми здатні забезпечити випускників вузів роботою?

— Так, треба знайти роботу, і ніхто до тебе не буде мати діла. Зараз я вже не бачу такої хвилі. Років чотири тому це був жах. До нас масово йшли історики, я їх називала «істерики», і закачували тут такі істеричні історії про те, що закінчили вуз і не можуть працевлаштуватися… Давайте їм роботу. Ми «перебили» цю ситуацію. Три роки вже як у Волинському національному, а з 14 січня цього року й у технічному університеті працюють студентські центри кар’єри, де показуємо, які є вакансії, які вимоги до них. Студентські центри працюють і в Рожищенському та Горохівському технікумах. Надаємо інформацію, більше того, приводимо роботодавця, знайомтесь, говоримо, домовляйтесь, цікавтесь перспективою.

Роботодавець є, але він хоче спеціаліста, тож ним треба стати. Два роки тому на одному з «круглих столів» отримала докір, мовляв, чого не закриєте спеціальність «політологія». Таких спеціалістів не треба. Воно мене зачепило. Моя дочка закінчила історичний факультет, спеціальність «політологія». Коли баба в селі запитувала, на кого ж то внучка вчиться, я відповідала: «На політолога». «А що ж вона буде робити?». «Заміж вийде». «О... то добре. То добра професія». І ця репліка з залу заставила мене вивчити ситуацію з працевлаштуванням політологів. Зробили аналіз ринку. Виявляється, люди при роботах. Це державні чиновники, журналісти, радники, громадські діячі, тобто я не побачила безробітних серед політологів, звичайно, якщо шукає собі роботу.