Сліпе луцьке подружжя більше п’яти років добивається власного житла

В гуртожитку на проспекті Соборності, 37а, де проживає сім’я тотально сліпих Петра та Валентини Дячуків, вивільнилась однокімнатна квартира з ремонтом. Керівництво Луцького виробничого підприємства УТОС в судовому порядку хоче примусово переселити до цієї квартири одиноку матір із майже повнолітнім сином. Жінка проти, каже, що її влаштовує теперішнє житло. Тоді як сліпі Петро та Валентина Дячуки, воюючи з УТОСом за квадратні метри більше п’яти років, готові туди вселитися хоч зараз і без суду.

В квартирі, яку нині заселяють страждальці, розвернутися ніде навіть зрячому — кімната маленька, ліжко займає більше половини площі, коридор узагалі важко назвати таким. Але найбільше сліпих турбує сантехніка у ванній і на кухні. Гаряча вода ллється безперестанку, холодна — майже завжди перекрита. Щоб сходити в туалет, доводиться набирати воду у якусь ємність і зливати самотужки. На ладан дихають і крани — від постійного перекривання води їх у будь-який момент може зірвати. Посуд пані Валентина наловчилася мити у тазику. Від таких обтяжливих буденних процедур втомиться навіть здорова людина, а що вже казати про сліпого чоловіка з ампутованою рукою та жінку, яка повністю втратила зір лише чотири місяці тому.

Минуло півтора року, як сім’ю сліпого інваліда Великої Вітчизняної війни першої групи Петра Дячука проти його волі уже переселили до однокімнатної «малосімейки» №80 у тому ж будинку, та умови проживання в ній набагато гірші, ніж у попередньому помешканні.
Десятки звернень до адміністрації гуртожитку, який належить Луцькому учбово-виробничому підприємству УТОС, щодо поліпшення житлових умов були марними, у відписках твердиться одне: коштів немає.

До того сім’я Дячука мешкала у двокімнатній квартирі №73 разом із ще однією родиною. Невдовзі у другої сім’ї народилася дитина, і постало питання розселення. Тоді й почалося так зване «велике переселення народів».

— На 73-ю квартиру претендувала сім’я параолімпійських чемпіонів, зібрали колективні збори в УТОС і вирішили надати це помешкання спортсменам. Через те, що виселятися ми не хотіли, нас примусово виставила за двері виконавча служба, — розповідає пані Валентина. — Тоді якраз Петро поїхав у санаторій, ми просили дочекатися його повернення, бо в той час я ще трохи бачила, та після операції не могла піднімати важкого. Нас не послухали.

Жінка зі слізьми на очах поскаржилася, що директор виробничого підприємства має зуб на їхню сім’ю, тому й періодично заселяє їх у найгірші помешкання, а на прохання надати їм квартиру, яка не потребує масштабного ремонту, відмовляє. Житлова площа нинішньої квартири становить 14,5 кв. м. Квартира, яка вивільнилася, трохи більша — 19 квадратних метрів, але їм туди — зась. Подружжя навіть йшло на хитрощі, хотіло приписати дочку та сина Валентини, та й тут нічого не добилися.

«Відомості» вирішили розібратися, чому керівництво УТОС не звертає уваги на прохання заявників та як їм бути далі.
За інформацією, яку надали у департаменті ЖКГ, квартира, в якій мешкає чоловік, справді належить Луцькому виробничому підприємству УТОС. На численні звернення Дячуків відремонтувати санвузол надходили відмови. Квартира не приватизована, а щоб провести ремонт державним коштом, на жаль, відсутні законні підстави, вказано у письмовій відповіді з міської ради від 29 вересня 2010 року.

Як з’ясувалося, Дячуки у зв’язку з інвалідністю мають право на безплатний ремонт, але за умови, якщо квартира буде приватизованою.
Директор Луцького учбово-виробничого підприємства УТОС Алла Суховершко повідала, що сім’ї Дячуків навіть за великого бажання навряд чи дістанеться більше помешкання, адже норма жилплощі у гуртожитках становить шість квадратних метрів на людину.

— Вони проживають удвох на 14,5 кв. м, за законом норма більш ніж достатня, — каже Алла Вікторівна. — Єдиний вихід для подружжя

— приватизувати те, що є, і тоді коштом міського бюджету їм зроблять ремонт. Але проблема, як на мене, зовсім не в сантехніці. Дячуки тоді не хотіли виселятися, бо думали, що їм дістанеться двокімнатна квартира, і зараз не хочуть приватизовувати, бо намітили більше помешкання. Повірте, є сліпі, які тиснуться з дітьми в кімнатках і не скаржаться. Найперше ми повинні забезпечити житлом багатодітні сім’ї зі сліпими, одиноких матерів, що й робимо. У гуртожитку проживає сімдесят інвалідів по зору, по можливості допомагаємо їм: комусь даємо більшу кімнату, комусь — меншу.

Алла Суховершко також розповіла, що два роки тому спеціалісти ЖКГ і товариства «М.Ж.К.» проводили обстеження сантехніки в квартирі, було прочищено каналізаційну мережу, проте замінити труби та сантехнічне обладнання комунальники не можуть, бо це не входить до їхньої компетенції. Зрештою, виконком рекомендував УТОСу вжити відповідні заходи з ремонту сантехніки в квартирі Дячука. Проте товариство як два роки тому, так і зараз фінансової можливості зробити це не має, бо переживає скрутні часи: з майже вісімдесяти установ по Україні діючими є п’ять-шість.

Сім’я Дячуків, до слова, перебуває у загальній міській черзі на квартиру під номером 22. У пільговій черзі вони перші, проте, коли держава виділить квартиру, невідомо. В УТОСі розповіли, що у 2007 році сліпому подружжю пропонували двокімнатну квартиру в престижному районі Луцька, але з доплатою до 50 тисяч гривень. Вони відмовилися, бо таких коштів узяти нема звідки.
В УТОСі кажуть, що ймовірність того, що подружжя сліпих переселять, невелика: юридично вони житлом забезпечені в межах норми, а крани, що течуть, не така вже й велика проблема. Може й так, але не тоді, коли світ сприймаєш лише на слух і дотик.