Голова Волинської ОДА Борис Клімчук: За владу не треба триматись як за перекладину. Втомишся

Призначення Бориса Клімчука головою Волинської облдержадміністрації жителі регіону сприйняли по-різному. Одні по-справжньому пораділи, інші подивились на це скептично, а дехто, будемо відвертими, по-серйозному замислився над подальшою своєю долею. У будь-якому випадку всі перебували в очікуванні, як поведе себе той, кого в 2002-му усунули з цієї посади чисто з політичних міркувань. На превеликий жаль, в Україні саме політична доцільність, а не професійні менеджерські якості, часто править бал. І ось пройшов невеликий період часу, і всі зрозуміли: в область повернувся хазяїн — впевнений, діловий, конкретний, добре обізнаний з ситуацією в регіоні, знає людей, що робити і як робити. Сьогодні Борис Петрович — гість «Відомостей». З ним ми й поговоримо про справи насущні.

Бізнес — попереду всього

— Борисе Петровичу, нещодавно ви прозвітували перед журналістами про сто днів роботи на посаді голови облдержадміністрації. З усього видно: непросто сьогодні піднімати економіку краю. На державну підтримку особливо розраховувати не доводиться — немає коштів, власні вишукувати теж непросто, однак ви вірите, з ваших слів, у те, що «камінь економіки», який вгруз глибоко в землю, все-таки зрушите, більше того, витягнете на поверхню.

— Думаю, я прозвітував більше як за сто днів, хоча за календарем саме стільки. За кількістю тем, питань день, який складався з чотирнадцяти годин, включаючи й вихідні, як мінімум ішов за два, таких собі добрих півроку. Щодо «каменю економіки», то я його вже зрушив. Моя базова позиція — бізнес попереду всього. Тут виготовляються матеріальні блага, продукується валова додана вартість, формуються податки, створюються робочі місця. На це націлюю і своїх підлеглих. Буде бізнес — буде товар, зарплата, соціальна допомога, з’являться меценати, благодійники. Хоча, якщо відверто, перебудувати психологію чиновника, працівників контролюючих органів, правоохоронців важко. Але це треба робити. Весь світ так працює. Попереду не чиновник — голова облдержадміністрації чи мер міста, а бізнес. Ми лише обслуговуючий персонал, комунікатор між бізнесом і людьми, між бізнесом і бюджетом, надавачами і споживачами найрізноманітніших послуг.

Зрозуміло, як і в кожній державі, Україна не виняток: одні хочуть більше заробити, інші — більше зібрати податків, одні хочуть бути вільними, інші — контролювати та регулювати ті параметри і правила, які виписує держава, бо бізнес все-таки має бути регульованим. Так от знаходяться такі, які легко міняють ці параметри та правила і, головне, не відповідають перед законом за свої дії або бездіяльність. В нашій державі, на жаль, наразі законодавчо не передбачена відповідальність контролюючих органів. Тому, буду відвертим, коли мені потрібно лобіювати якийсь бізнесовий проект, я це роблю. В моєму розумінні і на моє глибоке переконання, не можуть два-три місяці без руху лежати папери на столі у якогось зарозумілого чиновника. Ви ж розумієте: за дозволом можна ходити довго. У «крупнішого» бізнесмена виходить швидше, хоча йому теж рогатки ставлять, в кишеню заглядають з чим прийшов. Дрібнішому — роками. Тому я, відкрито про це говорю, в рази прискорюю дозвільні процедури. Найсвіжіший приклад. У Липинах Луцького району споруджується величезний гіпермаркет «Епіцентр». І ця новобудова потрапила під пильне око правоохоронних органів: як би нема всіх дозволів. То що, будівництво зупиняти? Будуть ці дозволи післязавтра, норми ж будівельні не порушені. У мене десятки прикладів, коли проекти, звичайно за мого втручання, погоджували за 15 хвилин. Знаєте, не так багато у нас в області інвесторів, щоб ігнорувати їх ініціативи.

Звичайно крупні інвестиції можу проконтролювати особисто, щодо дрібних, то в районах у мене мають бути союзники в особі перших осіб, які повинні думати як я і діяти так само. Закликаю своїх колег: не бійтесь лобіювати бізнес-проекти, головне — не беріть у кишеню.

Я вам розповів тільки про погодження. А є ще маса питань, які потребують нашого втручання. Ми, приміром, вже зняли виплату «дурних» грошей, починаючи від архітекторів і закінчуючи земельними тарифами. Привели в порядок ціни на хліб, коли побачили, що для цього є підстави. Зверніть увагу, законні підстави. Незаконно не втручаємось.

Вважаю головне сьогодні — створити сприятливий інвестиційний клімат в регіоні. До такої ідеології скеровую і керівників районів. У мене в цій справі є і лідери, і аутсайдери. Для останніх відлік часу вже почався.

Хороший хлопець — не означає хороший керівник

— Щодо кадрів, на чому робите ставку: професійності чи все-таки політичній приналежності?

— Тільки на професійності. Мені не цікаві чисті волинські політики, які в житті цвяха не забили. Знаєте, патякати язиком — не мішки носити. Особисто я все життя багато працював, тому людей оцінюю тільки по їх праці. Мені потрібен спеціаліст, який «заїкається», не може сказати слова перед телекамерою, але трудиться відчайдушно, знає свою справу… Ну гарний хлопець вже сьогодні колишній начальник обласного управління соціального захисту населення Володимир Кец, хоч до рани прикладай: і папірець вчасно піднесе, і з поверху на поверх перейде, але ж цього мало, потрібні результати. П’ять років очолював службу і не знав, коли я запитав, прізвища в.о. начальника одного з його ж відділів у районі. Чому? Тому що не володіє ситуацією. А сьогодні стоїть перед управлінням важливе завдання — оформлення субсидій, що потребує оперативності, серйозного знання предмету, правильної організації процесу. Призначив нового керівника.

— Нещодавно ви ввели щотижневі звіти голів райдержадміністрацій. Це так, щоб володіти повною інформацією про райони, чи все-таки є відчуття, що не всі керівники добросовісно виконують свої обов’язки?

— Це контроль за роботою. Голови районних адміністрацій на моє ім’я на папері викладають все, що вважають за потрібне. Я збираю ці матеріали, до речі, їх ніхто, крім мене, не бачить. Потім вивчаю. Мені важливо побачити, як керівники вміють викладати в письмовій формі свої думки. Через письмо відкриваються певні грані людини.

Моє призначення — особисте рішення президента

— Борисе Петровичу, напевно, непросто далось вам рішення повернутись у крісло голови облдержадміністрації? Ви знали, що Волинь не дуже налаштована приймати нового Президента і його команду, про що свідчать хоча б ті ж результати на виборах: більше 70% населення проголосувало за Тимошенко. Але ж ви ризикнули. На що сподівались, яку мету переслідували і чи не жалкуєте, що погодились?

— Я єдиний з колишніх голова облдержадміністрації, який отримав Указ Президента на моє звільнення і переведення на іншу роботу в кабінеті Леоніда Кучми. В основному рішення озвучувалися по телевізору, в кращому випадку — по дзвінку з Адміністрації президента. Не буду приховувати, Леоніду Даниловичу було ніяково. Ми вісім років разом працювали, більше десяти один одного знали. З моєї точки зору, все відбувалось цивілізовано. Я теж, коли звільняю, пропоную іншу посаду. Це ж не 2005-й, коли 18 тисяч службовців «викинули» на вулицю. У мене на сьогодні лише двоє не працевлаштовані. Але це ті, які дещо переоцінили себе. Приміром, пропоную посаду начальника управління освіти в районі. Відмовляється. Задрібно для нього. Чомусь вважає, що посада голови адміністрації має бути закріплена за ним пожиттєво. Такого не буває. Так, я пропоную варіанти з меншим об’ємом роботи, відповідно, з меншою відповідальністю, очевидно з нижчою зарплатнею, але я пропоную. Треба йти й працювати. Якщо ж людина не може скласти собі ціну, то це вже її проблема.

Щодо мого повернення в область, я не ходив по Києву і не лобіював себе. Дійсно, після президентських виборів мав зустріч з людьми, близькими до оточення Президента. І це була їхня ініціатива зустрітися. Ми не говорили про посади. Тому моє призначення на голову облдержадміністрації — особисте рішення глави держави. Думаю, для вас не секрет, що були люди, які лобіювали своїх кандидатів, прізвища претендентів ви теж знаєте. Це не таємниця. Так от Президент глибоко розуміє ситуацію в західних регіонах України, зокрема на Волині. «Я вам даю посил, — зауважив під час нашого спілкування в кабінеті глава держави, — позиція дуже чітка: Борисе, ніхто з чиновників тієї влади не повинен постраждати. Людей, які професійно виконують свої функції, залишай на посадах. Тільки попроси їх, щоб вони займались реальними справами, а не політикою». До речі, декому з волинян пропонувались посади в Києві. Ні, заступником міністра вони бути не хочуть. Не влаштовує? О’кей. Ким ти хочеш бути? До речі, через цю позицію я знову оцінюю і переоцінюю людей.

І ще, мене не цікавить, за кого волиняни голосували. Це їх право і їх вибір. В першу чергу, вони — люди, які потребують твоєї поради, підтримки. І ти зобов’язаний їм це дати. Скажу вам таку річ: я завжди був лояльним до людей і набагато жорсткішим до чиновників. Я не тримаюсь за посаду. Не можна триматись за неї, як за перекладину. Втомишся. Тому просто намагаюся працювати ефективно. Більше того, не прийшов сюди заробляти гроші. У мене нормальний рівень достатку. Не приховую: радий, що повернувся на свою рідну Волинь і ще можу щось зробити для її розвитку. Хоча я й раніше не віддалявся від своїх земляків. На Волині вже чимало років працює Фонд мого імені. Правда, зараз стало більше пожертвувачів до нього. Це добре. Я їм дякую. Всі кошти йдуть на людей. Приміром, допомагаю тим же таки журналістам, які на пенсії, або родині, яка потрапила в біду. По можливості даю на операції. Приємно, коли ти можеш реально допомогти людині. Це дозволяє вільніше себе почувати, знаючи, що є якась небюджетна копійка.

За зловживання доведеться заплатити посадою

— Борисе Петровичу, нещодавно ви озвучили факти розкрадання державних коштів за рахунок закупівлі за завищеними в кілька разів цінами продуктів харчування в закладах освіти, медицини, які тривали не один рік. І чомусь, думається, під патронатом самих начальників управлінь. Бо зовсім не хочеться вірити, що вони не знали. А якщо не знали, то тим більше не повинні займати ввірені їм посади. І знову ж таки, куди дивилось КРУ?

— Днями я був у Нововолинську. Віктор Борисович Сапожніков каже: «Борисе Петровичу, головного бухгалтера центральної районної лікарні ми звільнили з роботи». Я йому задав риторичне запитання: «Цього досить, щоб позбутись зловживань?» Він на мене дивиться. «Коли будеш мати повну відповідь, тоді рапортуй по кадрових змінах». Я не знаю, можливо, цього й досить. Але він мені поки що відповіді не дав.

Зверніть увагу, людей, які приймають рішення в області, — не більше ста. Всіх волинян — понад мільйон. Ціна питання: мені важливі ті сто чоловік чи населення в цілому? Думаю, відповідь зрозуміла: варто очікувати певних кадрових рішень і на районному рівні, і на обласному.

Я жив у Вільнюсі і бачив, як живе литовське суспільство. Кожен такий випадок — це був би скандал на всю країну. Для прикладу, п’яний поліцейський в далекому селі наїхав на двох підлітків. У відставку пішов міністр внутрішніх справ і начальник поліції Литви. Правда, в Азербайджані бачив трохи іншу ситуацію: «хочу помилую, хочу казню». Але я там був тільки два роки, тому, слава Богу, не заразився їхніми бацилами. У мене бацили литовські: правильна організація суспільства. Там влада не розписується по партійних корзинах. Якщо вона виконавча, то вона виконавча. Професійна. У Литві політичні фігури тільки міністр і його перший заступник. Решта — професійні державні службовці. У кожному міністерстві — державний секретар, який працює десять-дванадцять і більше років. Тобто міністри приходять і йдуть, службовці залишаються.

— Наша газета кілька місяців тому надрукувала лист працівників однієї з райлікарень області, де вони обурено розповідали, як у них проходила акредитація, як їм доводилось збирати кошти на обід обласному представництву. Ви знаєте, чиновники навіть не відреагували на публікацію. Або їм байдуже, що про них говорять, або вони навіть не читали видання. До речі, колись держслужбовці уважно відстежували, хто про них що пише, боялись втратити посаду, тепер критику сприймають як норму.

— Я доручу своїй службі робити моніторинг газетних видань і спонукаю чиновників реагувати на критику.

Тваринництво відродимо, будьте певні

— Ваш заступник Віталій Карпюк активно лобіює питання розвитку тваринництва в регіоні. Але ж є маса проблем, які стримують цей процес. Найбільше — розхолодженість самих селян, неможливість взяти кредитування, недостатня підтримка держави… Думаєте, вдасться реалізувати задумане?

— Вдасться. Ми багато можемо зробити на регіональному рівні: є воля, ідея, ідеологія, трішки фінансів. Яка ситуація на сьогодні? Та програма, назвемо її програмою «му-му», під яку виділено мільйон гривень з обласного бюджету для того, щоб погасити відсотки по кредитах, спочатку забуксувала. Чиновники на місцях вирішили, що це чергова кампанія. Мовляв, Клімчук скаже і забуде. Вони відвикли від того, що я всі ті речі, які декларую, обов’язково відслідковуватиму на предмет їх виконання: жорстко, системно, через тиждень, два. Тобто звикли робити все і нічого не робити, відповідати за все і ні за що не відповідати. А я даю конкретні завдання. І стежу, приміром, скільки буряка посіяли на території району одноосібники, скільки — крупні товаровиробники. Скільки корівок придбали люди за кредити і без кредитів. Кого простимулювати, яким чином. Як організували збір молока і скільки. Дев’ять працівників трудяться в управлінні сільського господарства в кожному районі. День як рік. Можна об’їхати весь район і половину дядьків у районі. Поспілкуватись, донести до них необхідну інформацію. З іншого боку, селяни бояться самого слова «кредит». І все ж, як сказав колись Горбачов: «Процесс пошел». Повільно, але йде. Зараз більше сотні господарів придбали в кредит худобу. Думаю, жалкувати не будуть. Люди мають повірити в себе, свої можливості, свої сім’ї.

Хочу вам також сказати, що п’ять губернаторів поліських регіонів — Чернігівського, Київського, Житомирського, Рівненського і Волинського — звернулися з листом до Прем’єр-міністра Азарова з проханням закласти в бюджет наступного року кошти на розвиток тваринництва. До листа додали відповідні розрахунки. Пропонуючи якісь програми, ми беремо на себе певну відповідальність. Адже, якщо уряд зробить преференції, то потім спитає, як ти їх реалізував. І коли мова йде про видачу бюджетних коштів у лізинговій формі — матеріальній чи грошовій — гроші повинні повертатись у бюджет. Пам’ятаєте, як було у нас із лізингом сільгосптехніки у 98-му? 30 грудня сесія прийняла рішення на 37 мільйонів грн. На ці гроші в область зайшло 156 комбайнів і тракторів з розрахунку оплати протягом 5-6 років. Для цього був спеціально створений обласний лізинговий фонд на базі Агрореммашу. І що? За п’ять років всі гроші до копійки повернулись до обласного бюджету. Я відкрию вам секрет. Вони не були враховані нам в Києві. Це такий собі внутрішній грошовий резерв у 37 мільйонів на п’ять років. Ми за них будували школи, дитсадки... Частина цих тракторів за п’ять років не відпрацювала свій ресурс і далі продовжує працювати уже у власності виробника. Так само з корівкою. За рік дядько сплатить кредит банку, а корова ще 10-12 років даватиме йому молоко.

Медицина завжди у пріоритеті

— Борисе Петровичу, тема медицини у вашій діяльності завжди була серед пріоритетних. Сьогодні ви активно виступаєте за створення єдиного медичного простору Іваничі — Нововолинськ, Любомль — Шацьк. Як ви це бачите? І чи потрібно в такому випадку витрачати кошти на будівництво лікарень у Шацьку та Іваничах?

— 21 липня прийнята постанова Кабміну про виділення з державного бюджету субвенції у сумі 9,7 мільйона гривень на створення єдиного лікувального простору Шацьк — Любомль. Гроші уже працюють на місцях. 7 мільйонів задіяно на спорудження Шацької лікарні. 1,1 мільйона з державного бюджету та додатково 3 мільйони з обласного — на завершенні робіт по Любомльському медзакладу. В Шацьку ми спорудимо невеличку лікарню та поліклініку, де здійснюватиметься первинна допомога. Тут же працюватиме «швидка», куди поставимо два найсучасніших реанімобілі, один — загальнотерапевтичний, другий — спеціалізований дитячий. Більш серйозні послуги надаватиме жителям Шацька Любомльська райлікарня. Тобто два заклади будуть об’єднані між собою єдиною медичною ідеєю та технологією. Звісно, частина коштів, передбачених на медичне обслуговування населення, з районного бюджету Шацька направлятиметься до Любомля. Єдиний простір почне діяти з 1.01.2011 року.

Щось подібне плануємо і в проекті Іваничі — Нововолинськ. Але там розмови і узгодження інтересів попереду. З Нововолинськом проблем немає, вони готові. Амбіції — в іваничівців. Хочуть все і багато, та ще й гроші на це дай.

— То по Іваничівській райлікарні питання поки що зависло в повітрі?

— Чому? Будемо добудовувати і комплектувати. Я вже дав запит на 2011 рік до державного бюджету на її фінансування. Яка це буде сума, поки невідомо. Зараз думаємо над тим, що залишити, що законсервувати. Махину ж вигнали у п’ять поверхів.

Взагалі, якщо відверто, єдиний медичний простір можна було б зробити і на базі існуючих потужностей Нововолинська. Але оскільки в Іваничах уже є приміщення, то, звичайно, будемо його використовувати. Не п’ять поверхів, звісно, а, швидше всього, два. Три інших підуть під офіси. Для цього зробимо два входи.

Щодо бюджетного розрахунку, іваничівці отримають на одного хворого таке ж фінансування, яке передбачене в інших закладах області.

Треба перестати будувати повітряні замки

— Борисе Петровичу, вічна тема — аеропорт. Влада міняється, проблема лишається. Скажіть, то ми до 2012-го будемо приймати літаки?

— Якщо хтось із волинян мені скаже, куди він літатиме, чи готовий до Києва платити щонайменше 250 доларів, які товари перевозити і куди, тоді будемо говорити про доцільність будівництва аеропорту. Поки що у мене на всі ці питання відповідь негативна. Тому — ні.

Аеропорт — це бізнес. Сподіватись на те, що держава сьогодні буде будувати апріорі збитковий об’єкт, не варто. Ми ж не Азербайджан, де Ільхам Алієв може заради гонору спорудити чотири регіональні аеропорти, які перебувають на глибокій дотації в держави. Україна собі такого дозволити не може, оскільки це відразу ляже великим тягарем на плечі платників податків. Готові люди «відстібувати» зі своєї зарплати чи пенсії щомісяця по 10 грн., щоб у Луцьку був гоноровий аеропорт? Думаю, ні. До речі, це найгірший варіант популізму, який зачіпає за живе. Пересічна людина починає задавати собі запитання: а чому у нас немає аеропорту, чим ми гірші за Львів? До речі, Львів збитковий. Рівнеаеропорт. Його десять разів нема і один раз є. Так що по Луцькому аеропорту — зберегти те, що є, законсервувати і чекати ліпших економічних часів. Все. І перестати будувати замки на піску.

Це одна тема. Друга — сміттєзавод біля Луцька. Ще працюючи в Азербайджані, читаю, як відомий депутат обласної ради пан Кобринчук розповідає: є проект, є інвестори, треба всього-на-всього 40 мільйонів євро. Згодом виявляється мало, потрібно уже 62 мільйони. Потім з’являється цифра у 104 мільйони. А чи знаєте ви, що вартість сучасного сміттєпереробного заводу не перевищує 15 мільйонів. То це що? А я вам скажу що.

Я ось тут, в кабінеті, посадив відповідальних людей і говорю: хлопці, розкажіть мені про сміттєпереробний завод. Що треба для того, аби цей інвестор прийшов, ви кажете, що він не йде? І що я чую? Його тут і духу не було. Якийсь міфічний інвестор — австрійський, німецький французький — тільки прислав сімнадцятого клерка сімнадцятого відділу прозондувати грунт. А тим панам, які його зорганізовували, потрібно не більше не менше — гарантія уряду. Я схожий на ідіота? Микола Янович схожий на ідіота? «Я не чув, а ви мені не казали. І більше до мене не заходьте. Дякую». Такою була моя відповідь цим людям.

Це на тему, що відбувається і відбувалося в Україні. Попередній уряд їм обіцяв, а новому довелося б платити. Ми й так віддаємо близько п’яти мільярдів гривень щомісяця боргів, які наробила колишня влада. Це ціна «Таміфлю», молоковозів, «швидких допомог». Ціна грошей, які розкидалися наліво й направо. І невідомо, де вони зараз опинилися. Це плата не просто за популізм, це плата за авантюризм. Я завжди називаю речі своїми іменами.

— У перший день приходу до влади Президент заявив про скорочення на 20% чиновницького апарату. Ви нещодавно озвучили думку, що ліквідовуватимете окремі служби, оскільки не бачите доцільності в їх існуванні.

— Я завжди був прихильником природного відтоку людей. Приміром, іде людина на іншу роботу чи на пенсію — місця не комплектуються. Це не буде 20% за рік, але набереться, повірте мені, серйозний відсоток. Тобто тихенько роблю цю роботу, не порушуючи звичного ритму, без мандражу, гоніння, залякувань.

До виборів рукою подати

— Під час звіту про сто днів роботи ви заявили, що обов’язково балотуватиметеся депутатом в обласну раду і підтримуватимете кандидатів від Партії регіонів. Для вас як голови облдержадміністрації важливо мати підтримку владної сили чи все-таки акцент робитимете на професіоналів?

— У мене іншого виходу, як використовувати на виборах політичну силу, немає. Якби була інша можливість, скористався. Приміром, коли б громадські організації мали право висувати кандидатів у депутати або блоки можна було формувати... Адже є прекрасний проект — Блок мого імені, я б сміливо з ним ішов. Думаю, волиняни довірили б мені якусь частину своїх голосів. На жаль, у мене лише той інструментарій, який передбачений законом.

Хочу підкреслити, в списку Партії регіонів, Народної партії, яка є нашим союзником на виборах, в списках інших дружніх партій буде багато людей позапартійних (я теж не член Партії регіонів), не пов’язаних з політичною силою ніякими зобов’язаннями, обіцянками. Це будуть люди авторитетні, професійні, які глибоко знають проблеми своїх районів, міст і які достойно представлятимуть інтереси мешканців. До речі, вони зовсім не горять бажанням балотуватись. Але ми розуміємо, що в обласні, районні, сільські ради повинні пройти достойні люди, яким довірятимуть виборці. І звертаюсь до волинян: ми не обираємо парламент України чи президента, ми обираємо місцеву владу. Ми змушені використовувати назву партії, інакше не зареєструємось, не матимемо права балотуватись, але уважно читайте хто в списку: перший, другий, третій, п’ятий…

По великому рахунку, певна доля цинізму в тому, що нас прив’язують до партійних речей, є. В Литві була схожа ситуація відносно місцевих виборів. Але було звернення до Конституційного суду. І як ви думаєте, що він сказав? «Закон про вибори, який прив’язує громадянина до політичної партії, є неконституційним». І його відмінили. Я трішки юрист і знаю — пройде час, і в Україні закон піддасться ревізії. Партійна система в тому варіанті, в якому вона є, не спрацьовує. Скажіть мені, є хоч один приклад на Волині, коли партійні організації виключали зі своїх лав людину, яка прокралася, зробила негарний проступок? Немає. Діє принцип — «это негодяй, но это наш негодяй». Здавалося б, три кримінальні справи відкрито. Замість того, щоб засудити, на всі боки кричать — політичні переслідування. Хочу сказати: при президенті Кучмі губернаторам дозволялось бути членами партії, але переважна більшість із нас тоді була позапартійною, бо ми розуміли, що виконуємо державну функцію. За мої роки у мене було багато пропозицій стати членом тієї чи іншої партії. Я, віджартовуючись, завжди казав: не дозрів. Ще молодий, дозрію — тоді піду у вашу партію.

— Сьогодні дуже важливо кого люди оберуть головами рад на місцях. Особливо це актуально для обласного центру, який є візитною карткою всього регіону. Ви вже думали над тим, яку кандидатуру запропонувати виборцям?

— Партія регіонів не буде висувати кандидата на посаду мера. Наскільки я знаю, і Народна партія Литвина теж. Апріорі розумію, якого кандидата буду підтримувати. Не партію, звичайно, конкретну людину. Тому, коли мій друг Євген Іванович Кирильчук каже: не віддамо місто іншій політичній силі, то я задаю питання: що значить не віддамо місто? Це ж ми, городяни, обираємо собі менеджера, наймаємо його на роботу на п’ять років. Причому тут політична сила Євгена Івановича? Так, законодавець написав, що політична сила має висувати кандидата. Ну і що? І дай Боже, щоб цей мер подякував цій політичній силі і нічим їй не був зобов’язаний. Бо коли він фінансуватиметься цією політичною силою, він апріорі набирає зобов’язань перед нею — моральних, політичних і, головне, фінансових. Він перестане бути вільним мером, служити всім нам. Буде намагатись відпрацювати, відтанцювати їй. А далі що? Бюджет? Земля? Що далі? Пробачте, але питання сформульоване по-татарськи і нагадує монголо-татарську навалу. Віддати місто в древні часи означало відкрити ворота, віддати ключі. Я не хочу, щоб політичні сили захоплювали міста. Не хочу. І буду робити все, щоб цього не відбулося. Особисто я балотуватимусь до обласної ради як мажоритарник по місту Луцьку.

— Свого часу вам довелось звільняти Богдана Шибу з голови Турійської райдержадміністрації за невідповідність посаді, а тепер доводиться співпрацювати. Змінили свою думку про його професійні якості?

— Як менеджера, управлінця оцінюю дуже критично. І йому про це кажу. Може, в душі він непоганий хлопець, в спілкуванні приємний, вміє балакати… Але міський голова — це робота. І тому тут постає вічне питання: що є влада і для чого ти у владі? Людина, яка собі задає ці питання вряди-годи, вона, як правило, успішна на відміну від тієї, яка не задає. Влада — це непроста ноша. Це відповідальність.

Хочу розповісти один випадок із мого життя.

Перед від’їздом у Вільнюс після призначення послом Литви ми спілкувалися з Леонідом Даниловичем у його кабінеті. «Щось ти мені мало радив за ці півтора року», — звернувся він до мене. «Якби вам були потрібні мої поради, я б вам радив денно і нощно. Я чекав цього призначення, за яке дякую. Робота самостійна. Нова для мене. Дуже хвилююся». «Ти такий досвідчений і хвилюєшся?» «Даниловичу, я завжди хвилююся. Як кажуть у нас на Волині: гризуся. В мене є сумніви». Взагалі люди, які не сумніваються, — це страшні люди. Я їх боюсь, обходжу, хоча і тут, в цьому будинку, такі є. Але повертаюсь до кабінету Леоніда Даниловича. «Ну як, Борисе, ці роки?» «Ходив рік в прокуратуру, — кажу. — Свою і генеральну». «Чому?» «У мене було два автомобілі, куплені в 99-му році». «Ти що, взяв собі?» «Ні». «Продав?» «Ні». «А що з ними сталося?» «Вони з управлінь соціального захисту та охорони здоров’я перейшли в гараж облдержадміністрації». «Так це ж одна форма власності». «Так, мій президенте. Більше того, на один і другий було рішення обласної ради. Але я ходив рік у прокуратуру». «Чого до мене не прийшов?» «Якби я був винен хоч на йоту, я б прийшов, впав на коліна і просив допомоги. Мені смішно було туди ходити, але я свідомо ходив. І слідчий це розумів. Але він щось писав, я підписував. Я мусив це пройти, Даниловичу, щоб зрозуміти, що таке влада». Тоді я сказав президентові ключові слова: «Порицание — это тот минимальный налог, который платит человек за право быть известным или знаменитым». Мій президенте, це англійський варіант. В українському варіанті відхід від влади — це не просто «порицание». Я ще легко обійшовся. У мене насправді не було «довгої бороди»: родичі не бізнесували, діти займали державні посади, а я півтора року був вашим радником. Такі правила гри еліт в цій країні. На жаль. Криві, збочені». Він задумався. У Вільнюсі першого числа ми згадали цю розмову. «Леоніде Даниловичу, я отримав своє «порицание». «Борисе, а какое порицание я получил!» «Я все знаю, мій президенте. Але ви до цього були готові». «Да, я был готов».

Він дійсно був до цього готовий. Його звинувачували у всіх смертних гріхах. Але він достойно вистояв, не розміняв себе на парламент, політику, залишився президентом.

Так уже трапилося, що волею долі, людей я зайняв це крісло вдруге. І зовсім від того не тішуся. Більше втратив, ніж виграв. Будучи послом, заново почав читати. Багато читав. Мав можливість відвідувати театри. Ми не пропускали жодного серйозного концерту. Просто жив нормальним, розміреним життям. Та й зарплату отримував більшу, ніж тепер.

Що нас веде? Вічне питання, яке собі задаю. Не знаю. Мабуть, Господь водить. Ставить на ті дороги, які, нам здається, обираємо ми. Дороги нас вибирають, і ми йдемо по цих дорогах. От і все.

Хто посадив Україну на газову голку?

— Нинішнє збільшення ціни на газ серйозно вдарить по бюджету кожної сім’ї.

— Для Клімчука більша ціна на газ означає більший ступінь незалежності. А повна незалежність буде тоді, коли будемо платити ринкову ціну. Сьогодні газ в Європі можна придбати уже на біржі, навіть на п’ять днів: російський, норвезький, англійський. У ситуації Україна — Росія газ є політичним товаром з запахом шантажу. Чим швидше платитимемо реальну ринкову ціну і купуватимемо його на біржі, тим швидше Україна стане незалежною.

Так трапилося, що за роки незалежності газ став основним видом палива, хоча насправді це альтернатива до наших традиційних. Українські види палива — кізяки, дрова, торф на Поліссі, буре вугілля в Кіровограді і кам’яне вугілля в Донецьку, солома в тому ж таки Херсоні. В структурі волинської енергетики вони займають 7,6%, в той час як Європа поставила собі завдання до 2020 року рівень споживання цих видів палива довести до 20%. Думаю, ми на Волині це зробимо швидше. І ціна на газ нам допоможе.

До речі, тільки в цього уряду вистачило мудрої політичної волі зробити крок до реальної ціни на газ. Литовці платять ринкову ціну на газ із 1993 року. Вони пережили дві холодні зими, їх шантажували, ставили на коліна, але вони пережили. І сьогодні литовця вже не треба заставляти думати про нормальну енергетику.

А взагалі треба замислитись, хто Україну посадив на газову голку. Ми самі? Ні. Посадили нас на газову голку бізнесмени від політики. Для прикладу, завдання, яке ставить мені Волиньгаз, — закупити газу більше і дорожче. Як адміністратор працюю на прямо протилежне — щоб бюджетні установи закупили його менше і дешевше. Дешевше буде неможливо. Залишається менше. Це й буде означати дешевше.

Розмовляла Галина ФЕДОРЕНКО