Село у поліській глибинці живе без доріг, магазину і медпункту

Подорож до мальовничого Полісся — терра інкогніта не лише для іноземного туриста, але й для українського мандрівника. В останні роки туристичний потік мав би спрямуватись і на Любешівщину, де з 2007 року створено Національний природний парк «Прип’ять-Стохід». Та особливої зацікавленості територія площею 39315,5 га, багата не лише флорою і фауною, а й сільською екзотикою, поки що не викликає. Якщо не враховувати поодиноких мандрівників та спраглих до риболовлі, дикої природи і дешевих маєтків бізнесменів. Наша мандрівка на Любешівщину розпочалась із села Люб’язь, яке славиться дивовижно красивим однойменним озером. Майже звідусіль водойму оточує болотиста рівнина з височенною травою, тому пройти навпростець не замочивши ніг не вдається. Одразу помічаємо місцевих житців: жаб, вужів, ящірок, струнких лелек. 500-гектарний Люб’язь приваблює багатим рибним світом, царівною якого є її величність щука.

Після прогулянки переліском через порослу заплаву можна дістатись до більш віддаленого села Хоцунь. Прямий шлях між ним і Люб’яззю відсутній, а по об’їзній — 8 км. Але ж ми — туристи, а не автолюбителі, тож ідемо не берегом, а очеретяним лісом. Ґрунт починає м’якшати, і ноги ось уже до кісточок занурюються у болото. Ще два кроки — і рухатись далі стає неможливо. Доводиться звернути на надійніший шлях — піщане дно Люб’язі. Не без хвилювань просуваємось по межі озера, продираючись крізь розкішне біле латаття і жовтогарячі глечики. Потроху глибина залишається позаду, і ось ми на березі! За кількадесят метрів з’являється ґрунтова дорога, також із «поліським акцентом». Калюжки, калюжі, баюри і справжні ями з каламутною водою — яким же транспортом тут їздять?! На березі помічаємо човен, яким і переправляємось.

А ось і жителі села Хоцунь. Розпитуємо у місцевих дорогу на Сваловичі й стаємо перед дилемою: йти далеким об’їзним битим шляхом чи знову манівцями — по дамбі, через ліс, гору Муравина та декілька калюж. Що таке калюжі по-любешівськи, вже знаємо, але обираємо дорогу навпростець. І ось уся краса оспіваного Лесею Українкою краю мавок і лісовиків відкривається перед нами: гордовиті болотні птахи, оксамитова зелень лісів, лірична плинність річок. Як розповідають місцеві, десь посередині шляху ми повинні побачити гору. Оскільки навколо одна рівнина, не помітити її, точніше його — єдиного на шляху горба — майже неможливо. Як виявилось, на цій, з дозволу сказати, горі взимку навіть на санях не покатаєшся.

Вийшовши з лісу, помічаємо людські сінокоси та залишки огорожі. Стежка веде на Сваловичі. «Путівець, що проліг до села, то петляє на вибоїнах, то змійкою огинається в зеленому гаю, а там, де виринає на галявину, стелеться колією в глибокому сипучому піску. Не кожний автомобіль, хіба що з ведучим передком, подолає цей порівняно недовгий, але важкий відрізок шляху. Тут годі вести мову про рейсові автобуси, які, до речі, сьогодні курсують між усіма населеними пунктами району. Окрім, підкреслюю, Свалович», — пише 24 липня 1987 року член спілки журналістів СРСР К. Неймарк у районній газеті «Нове життя». Відтоді минуло більше 20 років, але нічого не змінилося, окрім хіба що автобуса, який, за словами селян, «іноді буває».

Йдемо порожніми вулицями, оглядаючи пейзажі минулих століть: древні клуні, плетені паркани, хати, криті очеретом, колодязі з журавлями. Не село, а музей: маленьке диво традиційної української архітектури та етнографії. Помічаємо і першу сваловичанку, яка з подивом дивиться на двох молодих подорожніх. Вітаємось і йдемо далі. Нам — у центр села, де (як розповіли нам ще у Хоцуні) можна буде домовитись за човен.

Зупиняємось біля, мабуть, найдоглянутішої хатини. Доки ми обговорюємо варіанти перевезення (далі нам — до Рівненського села Млин), на подвір’ї збирається чи не половина села. Життя зупинилось у Сваловичах ще у сімдесятих. Відтоді тут не будують і не ремонтують, відтоді тут не чути дитячого сміху і не видно молодечих гулянь.

— А що то у вас, дітки, таке за спинами? І чого ж то ото ви сюди прийшли? — розпитують старенькі. Розуміючи, що пішохідний туризм для Сваловичів така ж екзотика, як і для нас хати під очеретом, коротко розповідаємо про дорогу з Луцька.

— Ой-йой-йой, та якби мене хто до Люцька завіз, та я б щаслива була, — дивується нашим мандрам літня сваловичанка.

За сільськими розмовами ми дізналися, що немає тут ні школи, ні медпункту, ні магазину, але «продавщиця з пару разів у неділю приїздить», та й поляки бувають, німці. Останніх вабить не лише краса волинського Полісся, а й можливість порибалити і влаштувати полювання на качок. До речі, після кількох таких «наїздів» ціна на нерухомість у селі зросла з 1000 грн. у 2004 році до 3-5 тисяч доларів у 2007 році (не за метр, звичайно, а за хату разом із городами та прибудівлями). Тепер будиночки продають за 7-10 тисяч «зелених».

Є й перші новосели, точніше дачники, які приїздять у вихідні чи в час відпустки. Правда, кардинально змінити екстер’єр помешкань ніхто ще не наважився. Хоча не так далеко звідси — у такій же глибинці на Рівненщині — з’явились справжні замки. А пейзажі волинської глушини поки що не відрізняються від краєвидів середини минулого століття...

Після невеличкого віча вирушаємо на берег ріки разом із двома «юними» (трохи за 40) жителями села. Сідаємо в плоскодонку і насолоджуємось… Човен поволі везе нас то загадково-покрученим Стоходом, то розкішною тихоплинною Прип’яттю, на берегах якої мешкають понад 180 видів птахів. Сваловичани розповідають нам і про колишні човни, якими їздили тут предки (одного, вирубаного з дерева, знайшли на дні кілька літ тому, але він без належного догляду згнив), і про найнижчу точку Волині (139 м над рівнем моря), і про німецькі дзоти, які розташовані на одному з острівців річки. А ще, кажуть чоловіки, тут навіть пристань була — курсували катерки на Пінськ і на Любешів, а вантажний водний транспорт перевозив ліс. Звідси, можливо, й назва Сваловичів — «свалка» деревини. «Діди в могилах перевернулись би, якби побачили такі непроглядні береги і таку вузеньку річку», — діляться думками парубки. У цих місцях заростям болотних рослин не видно краю, Прип’ять потроху замулюється, міліє… Немає і тих заготівельників, які б скуповували очерет, дивовижний за природними властивостями покрівельний матеріал.

А от любителів швидкої їзди, точніше сплаву, можна зустріти. Порибалити приїздять звідусіль. Але далеко на Прип’яті не розженешся: шлях звивистий та одноманітний своїм очеретяним лісом і зарослий лататтям — заблукати легше, ніж на звичайній дорозі. У лабіринтах і виловлюють рибу, причому різними методами: від простої вудки до найгірших вигадок «цивілізованого» рибальства.

За розмовами і спогадами сваловичан ми й незчулися, як опинились в сусідній області у такому ж прикордонному, як і волинські Сваловичі, рівненському селі Млин. Вистрибуємо з човна, розраховуємось за водне таксі та рушаємо далі. Прощавай, озерна Волинь!