Кількість бажаючих жити в «селі європейського типу» щороку зростає

В особливо специфічних і непростих умовах працюють нині сільські ради та їх керівники — сільські голови та секретарі, яких по праву можна назвати найшляхетнішою категорією українського чиновництва. Вони найближче до людей і до землі. У них ті самі біди, радощі і печалі, що й в односельчан. Відмінність лише в тому, що вони відповідальні за кожного жителя, який мешкає на території своєї сільської ради. Людмила Залета, незмінний секретар Боратинської сільської ради Луцького району, за 30 років діяльності зуміла прислужити громаді не тільки своїм розумом, ідеями, енергією та натхненням. Часто-густо вона, секретар, в одній особі є й заступником, і економістом, юристом, дипломатом, психологом і психотерапевтом… «Острівцем надії» старожили-боратинці називають сільську «секретарку». До неї «можна прийти зі своїм наболілим і знати, що від тебе не відмахнуться, мов від набридливої мухи», кажуть у селі. Вона відповідальна і завбачлива. Добре знає ціну слову, яке дала людям, коли брала на себе нелегку ношу…

— Сьогодні, та й раніше так було, на органи місцевого самоврядування покладена велика відповідальність за соціально-економічний стан територіальних громад, перспективи розвитку, добробут наших жителів, — розповідає Людмила Андріївна. — А в селі, знаєте, багато проблем, які вимагають негайного вирішення. Іще «доганяють» старі, а вже з’являються нові. Особливо «рясно» від них тоді, коли постає питання з житлом. Ще 30 років тому, приміром, на території нашої сільської ради проживало 60 багатодітних сімей. Тепер — близько 120. Більшість із них хочуть будуватися. У міру наших можливостей намагаємось допомогти, адже молоді сім’ї — запорука розвитку села.

Непроста ситуація дісталась у спадок Людмилі Залеті у благоустрої населених пунктів, які входять до Боратинської сільської ради. Але молода і енергійна, налаштована на добру перспективу, вона рішуче взялася за наведення порядку, організувавши всю свою громаду.

— Мені був лише 21 рік, коли обрали секретарем сільради, — пригадує жінка. — Розказали, що входить в мої обов’язки: реєстрація народжень, поділ будинків, спадщина... Здебільшого робота з паперами. Та нічого, якось «втягнулася», здавалося б, в ту рутину. Колектив невеликий — сільський голова в одному кабінеті «фінського будиночку» і я з бухгалтером. І черга людей у маленькому коридорчику. Двері не зачинялися, мешканці села — від старого й до малого — приходили зі своїми проблемами, і кожного треба було вислухати, допомогти, дати пораду. А ще потрібно було весь час вчитися, вдосконалюватися, бути в курсі подій — законодавство наше міняється доволі часто. Згодом зрозуміла — працювати з людьми і важко, і приємно водночас.

Про вихідні дні і обідню перерву, як розповідає Людмила Андріївна, іноді й думати не доводилося. Дорогою односельчани перепиняли, «щоб у черзі не стояти», додому приходили. А коли народилося двійко дітей — батьки допомагали. Не проходило й року декретної відпустки — на роботу виходила, адже без перспективного молодого секретаря жодні засідання, зустрічі не обходилися.

— У той час і господарку велику мала, — каже жінка, — і корову тримала, і свині, кролі, кури. Якось справлялася, не знаю, де й сили бралися. А коли на нас поклали обов’язки ще й державний план поставки сільгосппродукції виконувати, доводилося разом із головою і бухгалтером по господарствах ходити і випрошувати у селян яйця, молоко, сметану, м’ясо. Така система була — і діватися було нікуди. Наприклад, сільська рада мала здати 3-4 тисячі яєць в рік, а це — по 50-100 з одного господарства, молока — 500-700 літрів… Важкий період був. Бюджетних коштів практично не виділялося, прибутку сільська рада не отримувала. Залучали спонсорів, просили грошей у підприємств та організацій. Та це була мізерна допомога. Ми добре розуміли, що треба й дороги робити, освітлення, дитячий садочок будувати, соціально-культурні заклади. Тепер із великою впевненістю можу сказати, що колишні і нинішній керівники сільської ради нашого району — це той «золотий» управлінський фонд, що спроможний не лише розвивати інфраструктуру, одну з найкращих в області, а й вийти на європейський рівень. Дякуючи депутатському корпусу, зокрема голові сільради Сергію Яручику та керівнику господарства Степану Москвичу, нам вдалося побудувати нову школу у селі Рованці, великий стадіон, дитячий садок, адмінприміщення, 20 кілометрів доріг, водопровід, вуличне освітлення. Збудована вже й амбулаторія, яка так необхідна жителям чотирьох сіл, що входять до сільської ради. Чекаємо лишень, що держава забезпечить амбулаторію медичним обладнанням.

— Найбільша проблема сільської ради — бюджет, — продовжує жінка, — хоча зараз є змога формувати його самим. Кілька років тому проводили земельні аукціони — це вже надходження до бюджету. Залучаємо інвесторів — нові податки. На нашій території знаходиться завод «Кромберг енд Шуберт», фабрика солодощів «Ласка», ринок «Новий». Із підприємствами та підприємцями ми укладаємо договори на реалізацію інвестиційних програм. І, що цікаво, усі депутати, жителі сільської ради, та й односельчани з року в рік все більше й більше стали подавати нові пропозиції і готові відшукати для цього кошти.

Ще б пак! Адже кількість бажаючих жити у «селі європейського типу» щороку зростає. Сьогодні на території Боратина ведеться близько тисячі індивідуальних забудов. І це — велика заслуга очільників сільської ради.

— Зараз виділяються земельні ділянки у нових масивах, де газ, світло й воду ведуть самі забудовники, — каже секретар сільської ради Людмила Залета. — А це — немалі кошти. Та, повірте, ще ні разу ніхто не пошкодував, що переїхав з міста у село. Навіть у неперспективному колись Голишеві люди хочуть будуватися! На здоров’я! Наше головне правило, життєве кредо — зробити села багатими, а жителів — щасливими. Воно стало ще одним об’єднуючим імпульсом у спільному прагненні досягати успіхів.