З молитвами та за уставом живуть у жіночому монастирі

— Не тільки у свята, а й щодня вранці пийте освячену воду, споживайте просфори, бо то святий хліб Христа, який долучає нас до повноти божественного життя у вічності, — такими слова намісниця Свято-Різдва Христового жіночого монастир Української Православної Церкви Київського Патріархату матінка Марія повчає всіх, хто приходить у домову монастирську церкву Успіння Пресвятої Богородиці, де вже понад десять років звершують требні молитви. 

Невід’ємною частиною літургій у храмах є просфора, а послух просфорниці має особливе значення. У цієї богоугодної справи безліч тонкощів, таємниць і сокровенного діяння — про усе це розповідає матінка Марія, котра свого часу й сама випікала по декілька сотень просфор на день — богородичних і христових.

Але перш ніж довідаємося про все, що пов’язано з просфорами, розповімо про чернече життя в обителі, де, окрім намісниці, живуть чотири насельниці — дві в постригу та стільки ж — на послуху. Та ще буває сюди навідуються паломники, котрі затримуються не на день-два, як зазвичай буває в інших обителях, а мешкають тут декілька тижнів, бо ласку Божу відчувають сильніше, ніж деінде — і в щирих молитвах, і в мощах святих. Тут зцілюють душу ті, хто не має сил противитися злу та ладен віддати її лихому...

Колись у душовій мешкала... коза

Через рік, 22 березня, Свято-Різдва Христового жіночий монастир Волинської єпархії УПЦ КП відзначить своє 15-річчя.

Наша розмова з намісницею відбулася в невеликій, але ошатній трапезній. У ній — прості та звичні кухонні меблі, газова плитка. Посередині стоїть довгий дерев’яний стіл, який інколи використовують і як розкрійний кравецький, бо черничий одяг самі шиють. З невеликого вікна видно молодий сад зі щепами та кущами, а на підвіконні квітнуть білі орхідеї.

Жіночий монастир займає перший поверх: тут домова церква Успіння Пресвятої Богородиці, декілька келій, трапезна, санітарні кімнати та великий коридор — у ньому справжня оранжерея, де, вочевидь, зібрані до сотні різних вазонів — листя на них доглянуте, мов відполіроване. Біля домової церкви розмістилася невелика крамничка, у якій можна придбати ікони, свічки, подати записки про різні життєві треби.

Другий поверх потребує значного ремонту, він не опалюється, тут сиро та відчувається цвіль, отож — часто відчиняють вікна, щоб провітрити від цього запаху. Віднедавна тут покладено нову підлогу та підбито стелю, а раніше все тепло з першого поверху «втікало» наверх через зогниле перекриття. Хоча і зараз у монастирі не дуже тепло, бо також економлять газ. Із часом на другому поверсі планують розмістити келії — кількість паломників усе збільшується, а прийняти можуть тільки п’ятьох. Звісно, на ремонт треба чималі кошти, але, як каже матінка Марія, з Божою поміччю і це зроблять, пригадавши, у якому занедбаному стані побачила це приміщення 13 років тому, відколи переступила поріг обителі: довкола росли бур’яни по пояс, позаду будівлі скидали сміття, три келії були мало придатними до проживання, а в душовій жила... коза.

У 25 років попрощалася з усіма родичами та друзями

Цікавлюсь у намісниці, що змусило її відректися від мирського життя і як вона потрапила у Володимир? «Не ми вибираємо монастир, а Бог нас туди вибирає і зве», — відповіла вона. 

Матінка Марія (Валентина Ігнатенко) родом із Черкащини, за освітою — інженер-конструктор. Уперше переступила поріг церкви у два роки — її туди привела прабабуся, а прагнення знайти сенс життя спонукало її досконало вивчати закон Божий, устав і Святе Письмо, старалася жити за церковними канонами.

У 25 років вона сповістила рідним, що має бажання піти в монастир. А перед цим, ніби невидима сила провадила її до всіх знайомих, родичів і друзів — відвідала близьких і далеких, ніби прощалася з усіма.

Але безповоротно потрапила в монастир не відразу, а лише через три роки. Полишивши рідних, матінка Марія наполегливо вивчала монаший устав та історію церкви. Усе, що хвилювало та не могла зрозуміти, записувала в зошит, який завжди носила із собою, а її направляли від однієї обителі — до іншої. Це були роки роздумів, душевної боротьби, монахиня їх називає пошуком.

За цей час вона відвідувала монастирі Києво-Печерської лаври, Флорівський — на Подолі, Свято-Введенський — у Києві, усі пости молилася у Свято-Михайлівському Золотоверхому, побувала в Ясинуватці, що на Кіровоградщині, а пізніше — в Дубно Рівненської області, ревно просила Господа лишити її там, де вона найбільш потрібна. І ось вона вже 13 років у Володимирі-Волинському.

Зцілюють молитви, мощі святих і щоденна праця 

В обитель, де завжди дотримуються чернечих уставів, часто приїжджають паломники з усієї України і лишаються тут на певний час жити. Це чи не єдиний монастир на Волині, де таке дозволять. У такі дні клопоту додається, адже миряни не завжди готові до таких перемін, хоч і хочуть їх. Але праця та молитва зцілюють їхні тіло та душу, як і мощі мучеників і преподобних отців, а їх у домовій церкві понад десяток: Святих — Варвари, Миколая, Макарія, Мойсея Угрина, Пантелеймона, Сергія Радонежського, часточки Чесного Хреста та чудотворної ікони Богородиці Холмської. Три рази в тиждень — у понеділок, середу та неділю — священики собору Різдва Христового служать літургії. Щодня, окрім суботи, тут відбуваються богослужіння за потребами мирян. У понеділок моляться за збереження сім’ї. У вівторок просять у святої Варвари за заробітчан і подорожніх. У середу ті, хто хворіє, приклоняються перед іконами «Всецариці», цілителів Пантелеймона й Агапіта Печерського. У четвер до ікони святої Катерини йдуть молоді дівчата і жінки, які просять у заступниці доброго чоловіка чи благополучних пологів. У п’ятницю приклоняються до ікони «Неупиваєма чаша», яка лікує від алкоголізму, наркоманії, психіатричних розладів. Щодня о 13 годині тут читають акафіст до Божої Матері про припинення військових дій. А в суботу в соборі Різдва Хрестового відправляють заупокійну літургію.

— Минулого року в монастирі більше місяця проживали жінки зі Сходу, бо мали сильну потребу в таких перемінах, — розповідає монахиня. — Разом із рідними вони об’їздили декілька монастирів і лише тут знайшли спокій, бо мало хто хоче брати незнайомих людей під свою опіку. Я добре розумію паломників, бо свого часу так трапилося і зі мною.

Окрім Волині, приїжджають до нас із Тернопільщини, Одеси, Дніпропетровської та Донецької областей. Хоча більшість паломників тільки на десять відсотків виконують те, що вчить устав, але, вочевидь, і цього для них достатньо. Мирський одяг вони змінюють на монастирський, зовсім не їдять м’ясних страв, щодня моляться, і, звісно, — виконують якусь роботу. Для них монастир — це інше життя — без розваг, без друзів і рідних, без різних спокус, тут є можливість порівняти, де краще, де спокійніше. Навіть 12-літніх дівчаток приймаємо, але за згодою батьків. У великий піст чекаємо щотижня по дві семінаристки з Волинської православної богословської академії, які служитимуть службу, вчитимуться готувати пісні страви.

У монастирі матінка Марія є не тільки духовною наставницею для черниць і паломників. Кожної неділі, після літургії, приходять до неї жінки та дівчата, щоб порадитися та розповісти те, що інколи соромляться сказати чоловікам-священикам на сповіді. Але, трапляється, з намісницею радяться і чоловіки. Для всіх вона — духовна мати та подруга. 

Божий агнець у вигляді просфори

Упродовж десяти років у монастирі випікають просфори не тільки для прихожан  домової церкви, а й собору Різдва Христового. Для прихожан це таїна, а для монахинь — особливий послух.

— Хліб у храмі — символ Христа. Якщо щоденний хліб живить людське єство, то Христос через хліб небесний залучає нас до повноти божественного життя у вічності. Просфора — це приношення, з неї виймається агнець, на якому звершується літургія, — розповідає намісниця Марія, котра колись і сама їх випікала. Зараз це робить черниця Галина.

І не кожен християнин зможе з цим упоратися, бо до такої справи потрібен особливий підхід, а головне — робити це має людина церковна та благочестива, яка має чисті помисли, відкриту душу та часто молиться. У монастирях послух просфорника вважається одним із найголовніших. Мабуть, у церкві також, бо ж літургія в Божому храмі не може бути без просфор, а без літургії не житиме церква. 

У всі часи просфори випікали лише в монастирях і тільки в четвер — на спомин Тайної Вечері. Зараз, зазвичай, це робить священик або його дружина в «чисті» дні. На причасті ми з Богом споживаємо з однієї чаші тіло Господнє — це і є тайна вечеря. Важливо, щоб випікали просфори в чистоті та з молитвою — до Бога, Богоматері, ангелів охоронців і святих просфорників Печерських Никодима та Спиридона.

Велика грецька просфора, у якій усі п’ять просфор поєднані та відпечатані, печеться лише за бажанням священика. Але здебільшого літургія відбувається на п’яти окремих просфорах — їх є два різновиди: богородичні та христові. На христових, які бувають квадратні та круглі, зображають хрест і печатають «Ісус Христос Ніка» (ІСХС), що означає — син Божий переміг гріх. Богородичні печуть із зображенням ікони Божої Матері, яка є заступницею певного монастиря, та написом Марія. Просфора є трискладова на честь Святої Трійці — то є борошно, вода та дріжджі. Ще борошно символізує нашу душу, вода — хрещення, а обпікання вогнем — то Божа ласка для нас.

Випікають просфори в малій трапезній: тут стоїть невелика духовка, два столи, холодильна камера, на стінах — ікони та запалена лампадка. Монахиня Галина, як і будь-яка просфорниця, усе робить із молитвою на устах: і коли вимішує тісто, і коли воно рухається, і коли випікає. Це праця нелегка, бо розпочинає роботу зранку і закінчує пізно ввечері. Металевими формами вирізує нижню та верхню частини. Просфора символізує двоякість Ісуса Христа: низ — це земна, людська сутність, яка постійно «рухається», верх — стала небесна сутність Сина Божого. На верхній тонший шар тіста витісняється печатка у вигляді рівностороннього чотириконечного хреста або зображення ікони. Обидві частини змазують свяченою водою, складають разом, верх проколюють голкою, і ставлять у духовку, попередньо змастивши деко воском. Готові, трохи підрум’янені просфори викладають на клейонку і обкутують полотниною. Як вистигнуть, ховають їх у морозильну камеру на зберігання. За день у монастирі випікають до 500 просфорок. Якщо замовлень на них більше, а їх буває до тисячі, то розпочинають пекти ще у вівторок.

Цікаво, що раз на рік у монастирі випікають артос — він знаходяться в церкві впродовж світлого тижня. За формою артос нагадує паску, але пісну. Його випікають з такого ж тіста, як і просфори, але вимішують ще тугіше. Артос невеликими крихтами їдять протягом року аж до наступного світлого дня — Христового Воскресіння.