Боєць Андрій Маркевич: Нас від смерті врятував командир, прийнявши рішення передислокуватися

Хлопець навіть не міг уявити, що його очікує, коли одного квітневого дня до них на подвір’я навідався селищний голова і попросив з’явитися в Ратне у військкомат. Чоловік узяв із собою лише військовий квиток.

— Нас з’їхалося більше ста, — згадує Андрій. — Зібрали в усіх документи, а через трохи оголосили, що мобілізовують. Під час медогляду в деталі ніхто не вдавався, він обмежувався фразою: «Здоровий? Ні?» — і все. Потім відпустили на якусь годину додому зібрати речі. Поки добрався з Ратного, навіть толком попрощатися з рідними не встиг, бо в той же день нас відправили автобусом зі Старої Вижівки у Володимир-Волинський.

Андрій, хоч і служив у Збройних силах України, та хорошої підготовки зі стрільби не мав, бо армійську виправку йому доводилося проходити у внутрішніх військах.  А тут прийшлося тримати в руках гранатомет. Та до цього хлопцеві довелося ще поспати на  ліжку без матраца — добре, що пізніше видали плащ-палатку, тому відбитки від залізних пружин залишалися на ній. І на полігоні «до вітру» побігати у викопану просто неба вигрібну яму. І в одному вагоні ще зі 150 побратимами, як оселедцям у бляшанці, з Володимира-Волинського до Рівного цілу добу поневірятися. Якби перед цими перипетіями в 51-й окремій механізованій бригаді, що формувалася у Володимирі-Волинському, хтось йому розповів про такі «можливості» сучасної армії, мабуть, не повірив би. А тут усе наяву.

Найстрашніше — коли тебе зраджують

Спочатку вони стояли на блок-посту неподалік Донецька. Повз нього в обидва боки вільно рухалася цивільна техніка. Але згодом отримали наказ перевіряти автомобілі. Усе було тихо-спокійно. За цим блок-постом був інший, а потім ще і ще… Не виказував небезпеки і черешневий сад, у якому згодом розмістили їхній батальйон.

 Але ця тиша була тимчасовою. Наступила пора — і заговорили «Гради». Необстріляні чоловіки, найстаршому з яких було лишень близько тридцяти років, а наймолодшому — дев’ятнадцять, щоранку просиналися під звуки канонади. Там, на передовій, із сонцесходженням це називається «Доброго ранку!», а ввечері — «Надобраніч!» — так кажуть про ці обстріли ті, хто повернувся з передової.

— Коли сталася трагедія під Волновахою, хлопці вже на повний голос заговорили про те, що окремі офіцери з керівного  складу здають ворогові місце розташування наших сил, — згадує Андрій Маркевич. — Зрештою, з часом ми мали змогу й самі в цьому переконатися. Якось отримали наказ укріпитися на одній із точок, також поблизу Волновахи. Але командир, а він у нас був із «афганським» минулим, передислокував і техніку, і живу силу на кілометр убік. Сам же доповів у штаб про заплановані координати. Буквально через короткий проміжок часу територію, де ми мали стояти, сепаратисти зрівняли із землею. Завдяки мудрості командира всі залишилися живими.

Танки з білими прапорами на броні

— Найчастіше доводилося тримати оборону в чистому полі серед соняшників чи в «зеленці», — розповідає учасник АТО. — Бувало, коли їздили по воду в село, місцеві жителі ховалися хто куди, бо дуже боялися людей зі зброєю, хоч ніколи мої побратими не використовували її як засіб залякування. Коли з  донеччанами спілкувалися солдати ЗСУ, то вони на словах нібито підтримували нашу армію, а коли до них заглядали сепаратисти — то проросійські сили. Усе виглядало так, як у фільмі «Весілля в Малинівці».

У День Незалежності, 24 серпня 2014 року, о четвертій тридцять ранку почався неприцільний мінометний обстріл. Солдати зайняли місця в окопах, готуючись до ймовірного бою. За два кілометри від них пролягала траса на Донецьк. Раптом обстріл припинився і несподівано хлопці побачили, як кілька танків, БМП та два автобуси із сепаратистами та білими прапорами на броні ідуть в їхній бік. 

— Воювати проти такої навали із наявними бойовими припасами було б нелегко, — продовжує Андрій Маркевич. — Але колона минула наше розташування і подалася на наступний блок-пост. Закипів бій, відлуння якого долинало і до нас. Сусіди вижили завдяки тому, що отримали підкріплення від бійців батальйону «Дніпро». Ми готувалися до бою також, адже над головою свистіли невідомо звідкіля кулі, та вступати у саму сутичку не довелося. Ворожі танки на нас не пішли, куди поділися, не помітили, вони, наче розчинилися в просторі. 

Андрій Маркевич брав участь у антитерористичній операції до кінця серпня 2014 року. Щоправда, підтверджувати свій статус довелося цілих півроку, допомогли ті, хто сміливіший і настирніший. Нині хлопець, у якого залишилися позаду Красноармійськ, Докучаївськ, Маріуполь, насолоджується мирним життям і зичить його всім, хто пройшов пекло АТО і ще знаходиться там, виконуючи громадянський обов’язок перед державою. Нарешті спокійна за сина і його мама, Ольга Сергіївна, котра посивіла за кілька місяців, поки він був на передовій. 

Андрієві Маркевичу лише двадцять три роки. У нього є молодший брат, тож хлопець плекає надію, що ця безглузда війна скоро закінчиться і братові ніколи не доведеться стріляти бойовими патронами.

Наталія ЛЕГКА

Старовижівський район