Черги у поліклініці і ставлення лікарів вимотують нерви та здоров’я

Наприкінці зими мала нещастя впасти і сильно вдаритися боком. Боліли ребра, тому наступного дня із самого ранку пішла в поліклініку, аби зробити рентген. Але здавалося б проста процедура перетворилася на епопею поневірянь поліклінічними поверхами і коридорами. Я зрозуміла: щоб висидіти у черзі під кабінетом лікаря, треба мати залізні нерви, а вони у більшості з нас, навпаки, розхитані.

Луцьк, у якому проживає близько 200 тисяч населення, обслуговує три поліклініки для дорослих. У зоні обслуговування міської поліклініки №1, до сфери впливу якої належу і я, зареєстровано 51 тисячу населення. Плюс не прописані люди або особи з інших населених пунктів, що також передбачено Конституцією. Разом виходить до 60 тисяч людей.

Але коли ти звертаєшся по допомогу — хворий, немічний і неадекватний — звісно, хочеш отримати її швидко і кваліфіковано. У реєстратурі я відразу попросила дати мені направлення на рентген. Натомість мені сказали знайти свою медичну карту і взяти талон до травматолога. Номери медкарт записані у зошитах дільниць за алфавітом. Переді мною взяла цей зошит 80-річна бабуся. Вона стала збоку і довго листала сторінки. За мною на цей номерний талмуд ще чекали люди. Тож я взяла ініціативу (разом із зошитом) у свої руки, за дві секунди знайшла прізвище і номер карти бабці, яка не могла мені надякуватися (невже цього не могли зробити в реєстратурі?).

Далі зайняла чергу до травматолога. Приймав лікар довго. Згодом він вийшов з кабінету, не сказавши черзі ні слова, і був відсутній більш як півгодини. Коли я таки зайшла у кабінет і висловила свою скаргу, він миттю виписав направлення на рентген, а потім сказав звернутися до хірургів, бо грудна клітка — не його парафія. Мене починало тіпати: «Навіщо я понад годину вистояла до травматолога, якщо я відразу просила направлення на рентген?!».

Під кабінетом на знімок — знову черга. Дочекалась своєї, зробила рентген і через 15 хвилин отримала результат. Тут я згадала, що також брала талон до сімейного лікаря, бо мала температуру, кашель і нежить. Стрілка наближалася до 11, а через півгодини у лікаря закінчувався прийом. Пацієнти сиділи в нього по 20-30 хвилин. Нарешті я зайшла, доктор глянув на рентген і запитав: «Перелом?». Я здивувалась, але якби ще в рентген-кабінеті мені не сказали, що це тільки забій, реакція була б зовсім іншою — я б злякалась. Лікар виправився: мовляв, погано зроблений знімок. Далі приписав мазь, а від симптомів застуди — купу пігулок, у тому числі антибіотики (не знаючи, вірусна це інфекція чи бактеріальна, або ж, можливо, я просто промерзла).

Вийшовши з медзакладу, подумала: «Боже, за що ти покарав нас поліклініками?!». А згодом вирішила поспілкуватися з головний лікарем Луцької міської поліклініки №1, аби з’ясувати, як керівник вирішує проблему черг, сварок у коридорі і не завжди доброзичливого ставлення медиків до пацієнтів.

— Хаотичний прихід до лікаря — це наслідки радянської медицини. Принцип формування «живої черги» вкорінювався у нас десятиліттями, тож зараз відійти від нього дуже важко, — пояснює головний лікар Ігор Гнетньов. — Лікарю за нормативом відведено 12 хвилин на прийом одного пацієнта (то чому ж люди сидять у кабінеті більш як по півгодини? — авт.). Затримка відбувається через самих пацієнтів, які починають розповідати про свою хворобу дуже здалеку, а лікар зобов’язаний вислухати всі скарги. Медик має навантаження, тобто мусить прийняти за зміну певну кількість людей. Решта приходить без талончиків, крім того, є маса пільгових категорій громадян, яких треба приймати позачергово. От і виходить плутанина. Зараз, коли ми маємо безліч комунікаційних можливостей — Інтернет, телефони стаціонарні і мобільні — роботу можна впорядкувати. Кожному сімейному лікарю за рахунок закладу було придбано мобільні з окремими номерами. Щоб пацієнт не йшов до сімейного лікаря порадитися, які йому ліки приймати, змінити режим чи ще щось, можна подзвонити. Крім того, зараз упроваджується попередній запис, якщо потреба звернутися в поліклініку не є нагальною.

З цим погоджуюся частково. У черзі познайомилася з дівчиною, яка навела приклад: у неї піднялась температура і розболілось горло. Викликала дільничного додому. Той приїхав, оглянув, встановив діагноз — ангіна. А потім дорікнув, мовляв, можна було б подзвонити, проконсультуватися. Невже лікар розгледів би ангіну по телефону?

— Сімейна бригада має складатися з лікаря, двох медсестер і автомобіля. Натомість на 23 дільницях ми маємо 20 лікарів і дві машини з обмеженим лімітом палива. Тож виїзд на дільницю — проблема, — каже головний лікар.

Отже, впираємося у вічну тему — грошове забезпечення.

— Фінансовий стан установи зараз — нуль, — наголошує Ігор Васильович. — Гроші на медицину виділяються за приписним принципом. Тобто мені виділили кошти на 51 тисячу зареєстрованих лучан, а ще 9 тисяч, які обслуговуються в поліклініці, в бюджеті не передбачені. Виживаємо за рахунок платних послуг (періодичні медичні огляди, видача сертифікатів на водіння, на зброю, на виїзд за кордон тощо) і благодійних внесків.

А як же прибутки від оренди площ, — дивуюся я, — адже в поліклініці кілька аптек, продуктові кіоски, кабінети приватних спеціалістів?

— Згідно з рішенням міської ради, кошти від оренди приміщень поліклініки підприємцями надходять на її рахунок, — відповідає головний лікар. — У докризові роки ми просили ці кошти на власні потреби, а зараз казна порожня, копійки не допросишся. Гроші на ремонт були виділені ще 2007 року з обласного і міського бюджетів. Встигли замінити всі вікна, утеплили частину фасаду. За результатами 2009 року ми заощадили на енергоносіях.

Ще один нюанс, який, на думку головного лікаря, гальмує запровадження новітніх технологій у поліклініці, — вік пацієнтів і медиків.

— Процес запровадження спілкування по телефону, попереднього запису і створення електронних копій медичних карток триватиме щонайменше півроку, поки пацієнти адаптуються, та й персонал має звикнути, бо більшість сімейних лікарів — пенсіонери або спеціалісти передпенсійного віку, — пояснює Ігор Васильович. — З молоді мало хто погоджується йти працювати, бо лікар, витративши на навчання до десяти років, отримує зарплату 1300 гривень, медсестра — близько 1000. Тож не можна нарікати, що персонал часом недоброзичливий до пацієнтів. За рік у поліклініці фіксується 400 тисяч відвідувань. Якби за кожне відвідування громадяни заплатили 1 гривню в касу, можна було б зробити євроремонт, — ніби жартома додав головний лікар.

Та й це, думаю, не вирішить усіх проблем, медицина потребує кардинальних реформ, а яких і за які гроші — державні мужі ще не придумали. Тож поки, якщо конче необхідно йти в поліклініку, перед візитом пийте валер’янку, щоб вберегти свої нерви. Але, гадаю, робота будь-якого закладу залежить від керівника.