У Криму бояться не військових, а загонів «самооборони»

Розповіла кримчанка, яка вивезла своїх дітей на Волинь. У зв’язку з останніми подіями в Криму місцеві жителі почали масово покидати півострів. Однією з таких є уродженка села Холопичі Локачинського району пані Вікторія. Разом із сім’єю вона проживає у місті Севастополі. Проте, каже, три тижні тому чоловік приніс квитки на потяг і сказав: жінко, вивозь дітей із Криму. Так вони опинилися на Волині. Й якщо раніше приїздили просто у гості до бабусі, то тепер не знають, на скільки затягнуться гостини. Сина Вікторія влаштувала у місцеву школу, а донька взяла на роботі відпустку, тому поки що також поживе у бабці. Сама ж минулих вихідних повернулася до Севастополя. Та перед від’їздом поспілкувалася з журналістом «Відомостей» і розповіла про те, яка насправді ситуація на півострові, які там панують настрої й чого найбільше бояться кримчани.

Вікторія Василівна працює у школі учителем. Розповіла, що донедавна всі жили мирно та ніхто на ворожі табори не ділився, адже, приміром, в одному класі навчалися діти військових й української, й російської армій. Так само мешкали всі поруч. Однак після подій на Майдані почали поширюватися різноманітні брехливі чутки.

— Наприклад, що на Крим їде 20 автобусів або потяг із «бандерівцями», які тут будуть чинити терор, убивати-різати дітей тощо, — розповідає пані Вікторія. — Чому люди у це вірили? Бо, на жаль, україномовні канали — УТ-1, «1+1», ICTV — мало хто дивиться. Все через те, що населення Криму російськомовне, українську розуміють, але не до кінця, тому й не хочуть думати й вникати у зміст. Вмикають ОРТ, «Вести 24», а там іде повне перекручування інформації. І люди вірять тому, що вони розуміють, їх це просто зомбує. Сьогодні жити стало дуже важко психологічно, — продовжує жінка, — тому що всі розділилися на дві частини: українці й татари — з одного боку, решта — з другого. Ті, хто підтримує Україну та події, які були на Майдані, розуміють, яка може бути біда — почнеться Абхазія чи Придністров’я, і вони просять, закликають ту другу частину одуматись. Я особисто бесідувала не з однією людиною, моя дочка теж. Старалися пояснити, казали їм: «Ми родом із Західної України, виходить, також «бандерівці», але хіба ми такі страшні?». Тільки після того, як півгодини-годину говорили з ними, вони трошки міняли свою думку. Та якщо зникали легенди про «бандерівців», починали працювати якісь інші.

Вікторія Василівна пояснює, що місцеве населення не стільки стривожене через російських військових, яких тут багато, стоять зі зброєю, в повній бойовій екіпіровці, як через так звані загони «самооборони».

— Більша біда, я вважаю, від цих загонів, — каже жінка. — Я знаю тих, хто до них входить. На жаль, там 80% ті, хто ніде не працює, їхній спосіб життя зводиться до того, що вкрав, випив, покайфував, ніяких моральних цінностей. Їм раніше не було що робити, тинялись, а тепер у них виникла так звана тусовка. На блокпостах збираються і перевіряють речі, автомобілі, людей. Їхав знайомий, у кабіні в якого був маленький український прапорець. Так от, доскіпалися до нього, що, мовляв, він не за Росію. Це мені нагадує часи Помаранчевої революції, коли у Севастополі помаранчевий колір сприймали агресивно — чи то шапка була, чи шарфик. Я несла пакет, на якому були зображені оранжеві нарциси, то мені закидали: «Вот она помаранчевая!». Зі мною на роботі працює приблизно 50% за національністю кримських татар. Вони всі пережили депортацію, знають, яка то біда, горе, і повтору цього ніхто не хоче. У них точка кипіння до такого ступеня піднялася, що чоловіки утворюють свої групи дружинників і охороняють мечеті, кладовища й церкви, щоб там не було провокацій. Бо «самооборонівцям» досить лишень фрази, щоб затіяти бійку, адже там люди неврівноважені, такими легко маніпулювати. Хоча, безумовно, ними керують, бо самі так зорганізуватися вони б не змогли. Тому населення їх більше боїться, ніж військових. Як військові будуть стріляти? Якщо з одного боку паркану бавиться моя дитина, а з другого — твоя.

— Чи правда, що українським військовослужбовцям зараз у Криму вкрай важко у фінансовому плані?

— Про військових нічого не скажу, бо їхні телефони прослуховуються, тому вони нікому правди розповідати не будуть, — каже пані Вікторія. — Але я знаю, що їм досить пристойно виплатили останню заробітну плату. Однак, ще раз повторю, важко психологічно. У мене є знайомі, які служать в українських частинах і в російських. Дружина одного розказувала, що її чоловік посивів за два тижні — уявіть, яка обстановка, яке нервове напруження. Всюди потрібна психологічна допомога, люди тримають себе в тонусі, поки йде напруга, тільки розслабляться, то, думаю, і суїциди будуть, і психіатричні лікарні переповняться. От, наприклад, є вулиця одна, на якій живуть усі українці ніби одна сім’я, один одному допомагають: якщо похорони — разом, весілля — також, ніхто ніколи не думав, хто якої національності. А от недавно вийшов чоловік і кричить: «Знайте, я русский, я с Россией, а вы, хохлы, умойтесь и валите в свою бандеровщину». І от під таким тиском люди всюди — і на вулиці, і в транспорті. Я українка, та такі образи тримаю у собі, хоча могла б відповісти. Але почався б конфлікт, сварка, і хто його знає, чим би це закінчилося. Так й інші себе стримують.

Вікторія Василівна стверджує, що референдум людям нав’язали, ніхто його не хотів.

— Принесли запрошення, де написано: сім’ю таку-то запрошуємо на референдум, навіть усіх на ім’я не зазначили, — продовжує кримчанка. — Там, де я живу, виборча дільниця була у школі. Сказали: «Будут охранять казаки с нагайками». От так. Населенню пообіцяли золоті гори. Є люди, які розуміють, що це локшина на вуха. Дехто вже оговтується й отямлюється, бо коли почали запитувати себе: «А що далі?», то зрозуміли, що далі — Абхазія, Придністров’я.

На запитання, чи не виникає проблем із продовольством, Вікторія Василівна відповіла, що люди роблять запаси. Й особисто вона останню зарплату витратила на продукти. Каже, ходять чутки, що будуть хліб і цукор видавати за картками. Пошта не працює, немає посилок ні в Крим, ні звідти.

— Знаю, що не тільки я дітей вивезла на материкову Україну, так робить багато сімей, — продовжує пані Вікторія, — везуть до батьків, дідусів-бабусь не тільки в Україну, але й у Росію. Страшно. Страшно за все — за майбутнє дітей. Усе дуже невизначено.